Коли мені було десять, батько одружився в друге. Тітку Віру одразу заставив називати мамою, хоча я ще добре пам’ятаю свою рідну маму, якої не стало за рік до того. Мамою я її назвала, але материнської любові й ласки не отримала. Навпаки я щодня чула яка я нехороша. Щодня була маса претензій, хоч як я не старалася догодити.
Жили ми в селі, то я мала багато обов’язків, та роботи від якої часто лопала шкіра на пальцях. Але я мала працювати, бо інакше мене б назвали дармоїдкою. Батько ніколи не заступався за мене, а навпаки говорив, що завдяки Вірі я буду доброю господинею. Коли народилася молодша сестра стало ще гірше, тоді мене так звана мама вже й бити не раз почала. Я мала доглядати сестру, а якщо мала плакала, то я була бита. Не одноразово я чула, що я недолуга, що сором для їхньої сім’ї, що мене таку криворуку і нерозумну ніхто заміж не візьме.
Пожалітися було нікому, та й ніхто б не повірив. Річ у тому, що на людях тітка Віра перетворювалася в янгола, називала мене донечкою, розповідала як мене любить. Всі знайомі казали, що вона краще рідної мами до мене відноситься. А я мовчала, бо знала, що не повірять. Але вже тоді я її просто зненавиділа.
Час минув після школи я пішла навчатися на швачку, це були найщасливіші роки мого життя. Після училища я повернулася вже не в батькову хату, а в стареньку бабусину. Батько з мачухою одразу сказали, що в них ще дитина є, а я доросла сама себе маю годувати. Як могла доводила до ладу будинок, а ще за допомогою старої радянської швейної машинки шила на замовлення.
І ви знаєте, я змогла! Я сама стала на ноги, мала стабільний заробіток, мала великий город. А ще опанувала випічку, й тепер жодне велике свято чи весілля в селі не обходиться без моїх солодощів.
Моя ж сестра переїхала жити в місто, батьки їй там квартиру взяли на виплату. А, що кажуть, тобі ж будинок подарували. Хоч його мені бабуся в спадок залишила. А батько, щоб оплатити сестрі квартиру подався на заробітки. Та два місяці тому у тітки Віри стався інсульт. Вона й досі в лікарні, батько за кордоном, а її донька в місті. І як ви думаєте, кому випала честь доглядати хвору після виписки? Звичайно мені, хоча в мене немає бажання й сил. Скоро день виписки, батько з сестрою постійно мені телефонують, щоб я її забрала до себе й доглядала. Постійно нагадують, що саме вона мене поставила на ноги, та я не відчуваю дяки до неї. Пропоную сестрі забрати свою маму до себе, та вона не хоче, бо ж життя своє має влаштовувати. Батько повертатися не хоче, бо там гарний заробіток.
Щодня вони на мене тиснуть. Як правильно вийти з цієї ситуації я не знаю, хоч із села втікай.
