Коли Настя почала зустрічатися із чоловіком, який був старшим від неї на 8 років – я не заперечувала. Мені достатньо було лишень почути, що вона з ним щаслива. Не насторожив мене навіть той факт, що зять уже був одружений й у нього від першого шлюбу залишився син.
З Серафимом ми особливо не дружили, але ставилися один до одного з повагою. З сином зятя ми були знайомі. Хлопчик часто гостював у батька, любив свою мачуху й мене називав «бабуся». Я прийняла хлопчика, як рідного.
Минуло 15 років, мій старший онук збирався одружуватися. Тільки сталася ось яка прикрість: ні мене, ні дочку на свято не запросили. Зять пояснив це тим, що колишня дружина захотіла запросити лише рідню. Виходить усі ці роки, що ми любили й виховували малого, не враховуються, бо ми для нього чужі.
Все життя я добре ставилася до онука, підтримувала і словом, і ділом. Частенько допомагала фінансово та давала частину грошей на навчання, а на весіллі не потрібна – чужа ж.
Згадали про мене через декілька місяців. Новоспечені молодята чекали на появу первістка. Жили вони на орендованій квартирі й це добряче било по їхній кишені. Одного разу під час ввечері зять завів розмову про те, що було б непогано його сину з невісткою мати власне житло або жити біля рідні. Я розуміла на що він натякає, адже жила у трикімнатній квартирі. Серафим хотів, щоб я прийняла онука з невісткою у себе.
Колись я б погодилася без роздумів, але після того, як вони зі мною вчинили – просто відмовлю. Хіба ж чужа людина повинна допомагати?
