У нас з чоловіком нещодавно в житті трапилась якась халепа. Річ у тім, що ми маємо власний бізнес. І за останній рік всі наші справи пішли на спад. Сашко довго намагався щось виправити, їздив на різні зустрічі, консультувався у більше досвідчених людей.
Наша донечка пішла у перший клас, тож я залишилась із нею вдома, аби допомагати із навчанням. Та ось одного разу ми з чоловіком повернулись з прогулянки, а чекала нас якась незнайомка.
Вона бігла прямо на мене з дитям в руках. А потім просто переклала немовля мені в руки і на емоціях прокричала злим тоном: «На ось, тримай. Якщо мені не бути з ним, то хай вам буде ця дитина. Мені не потрібен цей тягар»
Я була просто в шоці. Як взагалі це все розуміти? А крик продовжувався:
«Ну от чого стоїш і дивишся на мене? Ти ж сам казав, що покинеш її і будеш завжди зі мною. А зараз що? Будеш вдавати, що я скажена незнайомка?»
Побачивши, що діалогу не буде, вона грізно оглянула мене і пішла геть. Декілька хвилин я нерухомо стояла на подвір’ї і нічого не говорила. Потім усвідомила, що тримаю в руках чуже немовля. У Саші я навіть нічого не хотіла дізнаватися. По його очах можна було прочитати відповідь на всі запитання, що крутились у моїй голові.
Разом ми мовчки пішли додому. А там знову не наважились на відверту розмову. Потім Олександр підійшов до мене заявив, що залишає мені кошти, а я маю купити все необхідне малюку і продукти на всю нашу сім’ю.
З того дня минуло вісімнадцять років. Майже всі мої знайомі намагалися мене осудити і навчити життю. Я й сама розуміла, що не кожна жінка зголоситься виховувати чужу дитину впродовж всього життя.
Та мені щиро жаль було ту крихітку. Вона не винна, що все склалося саме так. А маленьку Іринку я виховувала на рівні із своєю рідною Сонечкою і нічим не обділяла. І дівчатка чудово ладнали між собою.
Коли Іра підросла ми з Сашком все їй пояснили, і вона нормально сприйняла цю новину. А щодо наших стосунків з чоловіком, то зрозуміло, що після тієї ситуації все зійшло нанівець. Та він намагався все виправити.
І ось ми всі зібралися на святкування повноліття Ірини. Був присутній і її наречений, і моя старша донька з чоловіком і дитиною, бабусі, дідусі. І от під час першого тосту пролунав дзвінок у двері.
Я збентежилась, коли побачила на порозі жіночку, що мала не дуже гарний вигляд. У ній я відразу впізнала риси тої юначки, що колись передала мені у руки своє немовля.
Вона сказала, що хоче побачити доньку і в цей момент Іра вийшла з-за моєї спини і промовила, що у цьому домі не живе донька цієї жінки. А потім просто зачинила двері перед її носом і пішла продовжувати святкування. Мене все це пробило на емоції і я довго не могла заспокоїтися та повернутися до гостей.
