Не так давно до мене подзвонив родич. Здивуванню не було меж. Мало того, що ми далекі родичі по маминій лінії, то ще й ніколи особливо не підтримувати спілкування. І дзвінок цей був зовсім не приємний, а лише з докорами і звинуваченнями. Мовляв, всі повлаштовували своє життя, а рідного діда відпустили жебракувати під храм. Та ще й нібито без турботи односельчан дід би давно пропав.
Я не могла повірити своїм вухам. Ніколи й подумати не могла, що з моїм дідусем таке трапиться. Я сама щомісячно надсилала гроші на прожиття. А ще кожної неділі телефоную, щоб перевірити, чи все в порядку і свої новини розказати. А на свята, то й заїжджаю побачитися. Відстань між тим селом і столицею величеньке, тож не можна дозволити собі кататися туди кожних вихідних.
Від безвиході дзвоню матері. В неї стався такий шок, як у мене. Більше тижня назад вона провідувала батька і все було добре. Як завжди, подбала про оплату комунальних, купила продуктів, зварила їсти у великих каструлях і поїхала додому.
Я пішла шляхом напряму і подзвонила до дідуся Миколи. Він сказав, що це був не він і той родич тільки воду каламутить.
Мені вдалося заспокоїтися, та ненадовго. За декілька днів на екрані мого телефону загорілося повідомлення, де були вкладені фотографії мого діда, що сидів під храмом і просив милостиню.
Зрозумівши, що дзвонити нема сенсу, сідаю і їду в село. Емоції переповнюють.
Підходжу до храму і кладу дідові 500 гривень. Піднявши очі, він зрозумів, що відбрехатися не вийде. Як виявилося, складно людині, яка все життя працювала сидіти вдома на пенсію і витрачати гроші дітей, онуків.
Хоч і в самого гроші не клюють, а душа вимагає зайнятості. В місті, що поблизу він має дві квартири, а в селі хату. Здача житла в оренду – прибуткова справа, тож важко зрозуміти, навіщо іти на такі неблагородні вчинки.
Дідові уже 78, здоров’я в нормі, як на такі роки. Чому б не порадіти життю хоча б на старості літ? Навіщо стільки грошей, до цих пір нам ніхто не пояснив. Вдалося вияснити, що ми не тої натури, що дід.
«Живете одним днем. Більше затрат, ніж прибутку» – сказав він, похмурим голосом.
На цій ноті наша пригода й закінчилася. На щастя, вдалося отримати обіцянку, що такого більше не повториться. Буду вірити, що це правда!
