В нас з мамою сталась доволі неприємна історія. Все через жадібність родичів та їхньої байдужості до старої жінки.
В мого тата є тітка. Вона жінка самотня. Ні чоловіка, ні дітей ніколи не мала. Жила колись завжди сама на орендованих квартирах, а згодом змогла придбати собі своє власне житло.
Все було добре рівно до того моменту, поки вона не захворіла тяжко та не стала лежачою людиною. Ні, не те, щоб вона не могла встати взагалі. Елементарно в туалет сходити та помитись вона могла і сама. Але за нею постійно потрібен був нагляд, щоб не впала, чи не втратила свідомість.
Я вже згадувала, що квартира в тітки є. Точніше була. Я не дарма згадала про цей факт. Так як в тітки не було дітей чи чоловіка, то і піклуватись про неї було нікому. Тому, всі небагаточисленні родичі, які в нас були, з’їхались на родинну нараду та стали вирішувати, що робити з тіткою та кому відійде квартира та інша частина спадку.
Суперечка була дуже довгою Всім все не підходило. Всі хотіли собі забрати квартиру та спадок, але за тіткою доглядати не хотів ніхто. Хтось кричав з жінок кричали, що вже запланували собі відпочинок, тому їм треба ці гроші, але при цьому дивитись за тіткою вони не будуть. Хтось просто хотів здати тітку в будинок для літніх людей, а квартиру продати і гроші поділити. Хтось хотів орендувати для тітки квартиру та найняти покоївку.
Була адекватна пропозиція, щоб тітка жила в кожного з родичів по два-три місяці, а гроші зі спадку розділити на всіх. Остання частина пропозиції ще родичам сподобалась, а от перша – ні.
Все не підходило. Зійшлися в підсумку на тому, що квартира дістається нам з мамою та ще одній сестрі тітки, а за тіткою ми будемо глядіти по черзі. Але вийшло так, що квартиру продали, гроші отримали та поділили порівну, а за тіткою зараз наглядаємо лише ми з мамою.
По-правді, це дуже важко, адже ми з тіткою тата майже не знайомі. Вона нам, по-факту, чужа людина, яку ми не знаємо. А ще й літня жінка з трохи важким характером, прикута до ліжка. Уявіть собі, як це – доглядати таку панянку.
Ми по-троху все більше і більше звикаємо одна до одних та розуміємось краще. Але я досі переконана, що родичі дуже навіть раді, що їм не доводиться доглядати хвору родичку. Але дуже вже розчаровані, що квартира їм не дістанеться. Бо ж з нами тепер мало хто спілкується, а від тих, хто ще з нами розмовляє, часто чуємо попрікання, що отримали ми, бачте, халявні гроші.
Ось такі от в нас родичі, яким і ворогу не побажаєш.
