— О-о, вітаю, вітаю, царство хаосу! Віко, ти ж постійно вдома сидиш. Могла б і посуд помити, — докорила мати, ледь переступивши поріг кухні.
Віка якраз виймала постільну білизну з пралки. Вона мляво звисала з її рук, неприємно холонучи шкіру. Пальці тремтіли від втоми, спину ломило, болюче було навіть розігнутись.
У кімнаті хтось схлипнув. Тимур. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе справді думки лише про це? — із тьмяним поглядом запитала Віка. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворіють.
Лідія поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, ніби ревізор, і важко зітхнула.
— Я просто не розумію, як можна жити в такому безладі. В тебе всього двоє дітей, а не десять. Та ще й чоловік.
Віка не відповіла. Просто повісила наволочку на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося крикнути матері в обличчя, сказати, що й двоє — це важко, але сил на крик вже не було.
Усі сили пішли на капризи Тимура, боротьбу із температурою Соні, нескінченну готовку, метушливі збори до садка і тривожні ночі. Все це висіло на ній, як камінь на шиї. А як вишня на торті — ще й мама зі своїми заморочками про чистотою.
Віка вийшла у коридор, щоб перепочити. Заглянула у спальню. Соня спала. Вологі кучері прилипли до чола. Тимур уже сидів у ліжечку і невдоволено тер кулачками очі.
— Я думала, ти прийшла мені допомогти, — прошипіла Віка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд може почекати, краще посидь із дітьми.
— Віко, діти чії? Твої. Я вже не дівчинка. Мені легше з посудом, ніж із дітьми.
— Мам! Ти можеш хоча б на секунду забути про свої прокляті тарілки і перестати шукати пил? У мене одна з температурою, другий цілий день на руках! Я не сплю вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні лекції, ні мокра прибирання мені не допоможуть.
Лідія напружено стиснула губи. Ніздрі трішки роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти просто тиснеш. Як завжди.
Віка опустила сина в манеж, потім підхопила пакет із фруктами і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини і йди. Будь ласка.
Навіть Тимур затих. Лідія з погордою подивилася на доньку, потім на пакет. Рвучко вихопила його, наче там була бомба, і пішла.
Коли в грудях трохи затихло, Віка сіла на підлогу біля манежу і пригорнула сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього їй ще не вистачало.
Раніше вона завжди мовчала і терпіла наїдки матері. Хіба що зубами скреготала. Бо… ну, це ж мама. Так прийнято. У багатьох її подруг є такі родички. Не лише мами. Бабусі, свекрухи. Усі терплять.
Віка сподівалася, що колись мама зміниться, але та лишалася такою ж.
У дитинстві все було так само. Віка ніколи не забуде одного випадку. У п’ятому класі вона посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту і шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягнула плитку матері. Віка хотіла сказати, що це частково й її заслуга, але не встигла.
— Знову десь випачкала куртку брудом! І в такому вигляді по вулиці ходила! — нарікала Лідія. — Ти ж дівчинка. Треба бути акуратнішою.
Якщо мама знаходила у щоденнику хоч одну четвірку, влаштовувала скандал. Коли Віка мила підлогу, мама ретельно перевіряла, чи вимито під батареєю і за дверима.
Лідія ніколи не хвалила доньку. У кращому випадку мовчала, у гіршому — знаходила привід уколоти. Усі компліменти в неї були ніби по талонах, і ці талони завжди діставалися не Віці.
Іван, чоловік Віки, про це знав. Сам не раз чув, як Лідія говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Віка намагалася не запрошувати Лідію за стіл. Але якщо вже доводилося, була готова до чергової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого ніколи не було.
Того вечора Віка написала Івану, щоб виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Хоч би вислухав.
— Я її вигнала, — написала вона чоловікові. — Все одно допомоги нуль, а нерви мотає жахливо.
— Молодець, — одразу відповів він. — Давно треба було.
Віці стало легше. Ось воно — підтвердження, що вона все зробила правильно. Їй було важливо почути це від когось, хто бачив її матір з боку.
Виспатися не вдалося. Віка прокВіка подивилася на сплячих дітей, усміхнулася і зрозуміла: тепер вона сама вирішуватиме, якою матір’ю бути.
