— О-о, вітаю у царстві хаосу! Марічко, ти ж вдома цілими днями. Могла б і посуд помити, — дорікнула мати, ледь переступивши поріг кухні.
Марічка саме виймала білизну з пральної машини. Вона в’яло звисала з її рук, а холод від мокрої тканини пронизував пальці. Спину ломило, навіть розігнутися було боляче.
У сусідній кімнаті хтось захлипав. Данилко. Знову прокинувся.
— Мам, у тебе справді немає інших думок? — попросила Марічка, позіхаючи. — Ти ж знаєш, що в мене діти хворіють.
Оксана поставила пакет із мандаринами на стіл. Оглянула кухню, наче ревізор, і зітхнула важко.
— Я не розумію, як можна жити у такому безладі. У тебе всього двоє дітей, не десять. І чоловік.
Марічка не відповіла. Просто повісила простирадло на батарею і на мить завмерла, сутулячись. Хотілося кричати, казати, що й двоє — це не легко, але сил не було.
Усі сили пішли на капризи Данилка, на боротьбу з температурою Соломійки, на нескінченну готовку, на панічні збори до садочка, на тривожні ночі. Все це висіло на ній, як млинове каміння. А як вишня на торті — ще й мама зі своїми загонами про чистоту.
Марічка пішла до коридору, щоб перевести дух. Заглянула у спальню. Соломійка спала. Вологе волосся прилипло до чола. Данилко вже сидів у ліжечку і тер очі кулачками.
— Я думала, ти прийшла допомогти, — прошепотіла Марічка, повертаючись на кухню з сином. — Посуд почекає, краще посиди з дітьми.
— Марічко, діти чії? Твої. Я вже не дівчина. Мені легше з посудом, ніж із дітьми.
— Мам! Ти можеш хоч на хвилину забути про свої бісові тарілки? У мене одна з температурою, другий цілий день на руках! Я не сплю вже третю ніч. Ні твої мандарини, ні лекції, ні мінеральна вода мені не допоможуть.
Оксана стиснула губи. Ніздрі трішки роздулися від обурення.
— Я допомагаю, як можу.
— Ні, ти не допомагаєш, ти тиснеш. Як завжди.
Марічка опустила сина в манеж, потім підхопила пакет і простягнула матері.
— Забирай свої мандарини та йди. Будь ласка.
Навіть Данилко затих. Оксана зневажливо подивилася на доньку, потім на пакет. Вирвала його так, ніби там була вибухівка, і пішла.
Коли в грудях трохи затихло, Марічка сіла на підлогу біля манежу й обійняла сина. Той чхнув їй на плече. Жінка зітхнула: саме цього їй не вистачало.
Раніше вона завжди мовчала й терпіла напади матері. Хіба що зубами скреготала. Бо ж це мама. Так заведено. У багатьох її подруг такі ж рідні. Не тільки мами. Бабусі, свекрухи. Всі терплять.
Марічка сподівалася, що колись мама зміниться, але та не змінювалася.
У дитинстві все було так само. Вона ніколи не забуде, як у п’ятому класі посіла третє місце на міській олімпіаді з української мови. Їй дали грамоту і шоколадку. Дівчинка сяяла від гордості, коли простягла плитку матері. Вона хотіла сказати, що це частково і її заслуга, але не встигла.
— Знов десь заляпала куртку! І в такому вигляді ходила по вулиці! — скаржилася Оксана. — Ти ж дівчинка. Будь акуратнішою.
Якщо мама знаходила в щоденнику хоча б одну четвірку, влаштовувала скандал. Коли Марічка мила підлогу, Оксана ретельно перевіряла, чи вимито під батареєю.
Вона ніколи не хвалила доньку. Найліпше – мовчала, найгірше – знаходила привід уколоти. Усі компліменти були ніби по талонах, і ці талони завжди діставалися не Марічці.
Її чоловік, Ярослав, знав про це. Він не раз чув, як Оксана говорила щось на кшталт:
— Нащо вашим дітям стільки іграшок? Ось коли ти в мене росла, вистачало пазлів і дерев’яних кубиків.
Марічка намагалася не запрошувати маму за стіл. Але якщо вже доводилося, вона завжди готувалася до нової порції критики.
— М’ясо знову сухе. Пересмажила.
А от щоб мама запитала про самопочуття чи справи доньки… Такого ніколи не було.
Того вечора Марічка написала Ярославу, щоб виговоритися. Він знав, що донька захворіла. Знав, що дружині важко. Знав про її стосунки з тещею. Але допомогти не міг: був у відрядженні. Ну, принаймні міг вислухати.
— Я її вигнала, — написала вона. — Все одно допомоги нуль, зате нерви мотає жахливо.
— Молодець, — відразу відповів він. — Давно треба було.
Марічці стало легше. Ось воно – підтвердження, що вона зробила все правильно. Їй було важливо почути це від когось, хто бачив її матір зі сторони.
Виспатися не вдалося. Марічка прокинулася від приступу кашлю. У кімнаті було темно, лише червона лампочка телевізора мерехтіла. Жінка намацала телефон під подушкою. П’ята година. Ще навіть не світало.
Данилко неспокійно ворушився у ліжечку. Поруч схлипувала й поверталася Соломійка.
МаріВона зрозуміла, що іноді найкраща допомога — це просто бути поруч, навіть якщо це значить сидіти на підлозі серед розкиданих іграшок і молча тримати, нарешті затихлу дитину в обіймах.
