Ми з чоловіком завжди в кінці тижня йдемо на закупи в супермаркет поряд з нашим домом. Одного разу ми вийшли з під’їзду й Артур сказав, що забув телефон. Я пішла, а він обіцяв, що наздожене мене.
Біля супермаркету я побачила старенького дідуся, який стояв, переминався з ноги на ногу і просив гроші. Принаймні спочатку саме так мені здалося. Але, коли я підійшла ближче, зрозуміла, що дідусь на жебрака зовсім не схожий. Він був нормально одягнутий, з вигляду інтелігент якийсь. Мало того, поряд з ним, на газетці, були розкладені старі книжки, ще радянські. Ціна була смішна — 20 грн за штуку. Дідусь не був схожий на шахрая. Йому швидше було соромно, що він стоїть там. Ну або він дуже добре грав свою роль.
Я кілька хвилин стояла збоку й спостерігала за ним, а потім підійшла й запитала, навіщо він їх продає. Дідусь тремтячим голосом відповів, що це на продукти. Якби мене хтось запитав на кого він схожий, я б сказала, що він якийсь вчитель або викладач у відставці. Дуже був схожий на мого покійного батька. Якось так мені стало його жаль, що я витягла гаманець і дала йому 200 гривень.
Що мене здивувало, він дуже розгубився й почав питати, які книжки мені сподобалися. Він боявся, що не буде мати решти мені. Я сказала, що мені не треба книжок, це йому на продукти та, щоб він швидше пішов додому, бо на вулиці сильна спека. В ту ж хвилину, як дідусь зі сльозами на очах мені дякував, до мене підійшов чоловік. Я відвела його у сторону й він запитав:
— Ти що, йому гроші дала? Нащо? Це ж шахрай якийсь напевно.
— Він би інакше просто жебрав гроші, а не продавав книжки. Батька мені мого нагадав, тому й дала йому грошей.
На цій ноті ми з чоловіком пішли в магазин. Потім я знову краєм ока побачила цього дідуся. Він стояв біля полиці з молочною продукцією. Коли ми вийшли з супермаркету, дідусь оминув нас і пішов у напрямку нашої вулиці. Мені стало цікаво, хто він і де мешкає. Вже біля під’їзду я відправила чоловіка додому, а сама пішла за тим дідусем. Моя цікавість не давала мені спокою. Врешті-решт я наздогнала його й запропонувала допомогти донести пакет з продуктами. Дідусь як побачив мене, посміхнувся й сказав:
— О, це ти, доню. Я завдяки тобі сьогодні додому вертаюся вже не з книжками. Моя дружина буде щаслива.
Щоб не мовчати всю дорогу, я попросила дідуся розповісти його, чому він стоїть у таку спеку на вулиці й продає книжки. І тоді він почав свої історію.
З’ясувалося, що в нього хвора дружина, після інсульту її паралізувало. У неї маленька пенсія, бо вона змушена була лишити роботу через хворобу. А в нього хоч і трішки більша, бо він у школі вчителем фізики працював все життя, але грошей не вистачає. Майже все йде на ліки собі й дружині, на оплату комунальних послуг. Дітей у них немає. А ще, дідусь пожалівся, що вони з дружиною мали заощадження на його пенсійній картці, але якісь негідники телефоном у нього виманили всі кошти. А до пенсії було ще чекати два тижні. Ось він і вирішив помаленьку продавати весь мотлох з квартири. Мовляв, є люди різні, хтось може щось і купить. Книжки купляли найбільше.
Я запам’ятала, де дідусь живе. Коли вернулась додому, сказала чоловікові, що хочу допомогти цим старикам. Наступного дня я пішла в супермаркет, купила різних смаколиків і віднесла тому дідусеві. Він був настільки вражений моїм приходом, що аж розплакався. А потім я дала йому контакти своєї подруги-волонтера. Вона зазвичай допомагає таким старичкам, що опинилися у скруті. Пояснила дідусеві, якщо йому будуть потрібні якісь продукти, теплий одяг чи дешевші ліки, він може звертатися до моєї подруги.
Хоч чимось, але якщо я маю змогу, я хочу допомогти. Адже вони у віці моїх батьків, яких уже немає на цьому світі. Я б мала допомагати їм, але я допомагаю іншим. Не треба бути байдужими. Всі ми одного дня можемо опинитися на місці цього дідуся.
