Дзвінок пролунав рано вранці. Олеся, ще навіть повністю не прокинувшись, почула в слухавці хрипкуватий, нервовий голос Романа:
— Олесю… Я… Мені потрібно тобі сказати… — він замовк, ніби шукав слова. — Я все обдумав… Я не готовий. Розумієш, не готовий одружуватися. Я заплутався. Я… сам не розумію, що до тебе відчуваю зараз.
Олеся завмерла. Серце билося так, що лунало в вухах. Вона вимовила:
— Ти серйозно? За тиждень до весілля?
— Весілля не буде, — чітко сказав він. Впевнено, ніби репетирував.
— Що?! — видихнула вона.
— Я хочу почати нове життя. Кар’єра, цілі. А ти… ти ще будеш щасливою. Ти заслуговуєш кращого.
Клац. Він поклав трубку.
Олеся сиділа, не рухаючись. Потім підвелася, наче в тумані, підійшла до шафи, дістала пляшку горілки. Пила зі склянки. Без закуски. Без смаку. Без думок.
А потім… закричала так, що стіни здригнулися від болю.
Їхня історія тривала чотири роки. Здавалося, кохання. Справжнє. Випадкова зустріч — Олеся принесла ноутбук у майстерню, Роман ремонтував. Коли повертав, попросив номер. Через кілька днів запросив на побачення. Вона погодилася. І все закрутилося.
Через півроку він зізнався: хоче поїхати за кордон. Там, мовляв, більше перспектив.
— Поїдеш зі мною? — запитав він тоді, не вірячи, що вона погодиться.
А вона поїхала.
Залишила все — роботу, друзів, родину. Тому що любила. Тому що вірила. Тому що він був для неї цілим світом.
Він поїхав першим, щоб «влаштуватися». Зустрів її в аеропорті — без квітів, без усмішки, без вогню в очах.
— Ти не радий? — тихо запитала вона.
— Та ні, просто втомився. Проблеми.
Він привіз її не в квартиру, а в хостел, у кімнату, відгороджену шторами.
— Я думала, ти зняв житло…
— Спочатку зняв, — пробурмотів він. — Потім гроші закінчилися. Роботу знайти не можу.
Олеся його обняла. Сказала: прорвемося. І пішла працювати. Не за фахом, а туди, куди брали. Прибирала, мила, вигулювала собак. Підробляла де тільки могла.
І його влаштувала. Поговорила з клієнтом, умовила. Романові дали шанс.
Пішло. Стали на ноги. Зняли житло. Мріяли про майбутнє. Думали про сім’ю.
Але Роман довго ніде не затримувався. Звільняли швидко. Олеся тягла все сама. Знову хостел, знову пошуки. Вона — працювала. Він — шукав себе.
— Роме, може, годі? — одного дня не витримала Олеся. — Ми вже майже два роки живемо як волоцюги. Дома в нас було життя. Тут — виживання. Давай повернемося.
Він мовчав. Потім кивнув. Через місяць вони були вдома.
Олеся влаштувалася там, де працювала раніше. Прийняли із радістю. Романа взяли за рекомендацією — з випробувальним терміном. Він його пройшов. Радів, як хлопчисько.
Через пару тижнів він запропонував: подамо заяву в РАЦС?
Олеся сяяла. Готувалися до весілля. Вона жила у батьків. Про переїзд до нього до весілля навіть мови не йшло.
— Мої батьки проти цивільних шлюбів, — пояснювала вона.
— А як же ти зі мною за кордон полетіла? — усміхався він.
— Я сказала, що лечу до подруги. Не зізналася.
Він сміявся. Вона — мріяла.
Але незабаром його затягнув новий проект. Два тижні він не дзвонив. Не писав. І раптом зрозумів — не сумує.
— А я ж збирався одружуватися… — подумав він. — Навіщо? Назавжди? Це точно те, чого я хочу?
Він наважився. Подзвонив.
Після того ранку Олеся взяла лікарняний. Полежала тиждень у ліжку. Плакала. Не їла. Не жила.
А потім прокинулась злість.
— Значить, заплутався? Не зрозумів, що відчуває? — шептала вона в порожнечу. — А я? Я, яка за ним у чужий край полетіла? Яка працювала за двох? Навіть у вічі сказати не наважився. По телефону. Утік. Нікчема.
Спочатку біль. Потім — рішучість.
— І слава Богу! — казала вона собі. — Не я від нього пішла — він від мене. І це навіть краще! Жених утік? Так це не я втратила, це він втратив! Тепер я знаю: сама собі важливіша. Більше ніяких жертв. Тільки вперед. Тільки я.
Вона вийшла на вулицю. Місто було в квітах. Весна співала на кожному кроці. Олеся йшла — і вперше за довгий час усміхалася. Сонце світило лише для неї.
Так, ще довго були спогади. Сльози. Питання без відповідей. Але вона не дзвонила. Не благала. Не просила.
— Досить, — твердила вона. — Він був уроком. Дякую за це. Я стала сильнішою. Я — гарна, розумна, у мене попереду все. Треба просто йти. Без озирання.
Через кілька місяців вона зібрала всі подарунки, фото, дрібнички, що нагадували про нього. Запакувала у коробку. Винесла до смітника.
— Час навести порядок, — сказала вона мамі з усмішкою.
А Роман?
Він простоВін знову почав шукати себе, але цього разу — сам, без Олесиної підтримки.
