Мрія, що втекла
Якір зійшов із потягу, подякував провідниці й пішов до старого одноповерхового будинку вокзалу. Всередині був один просторий зал. Уздовж стін — каса, кіоски з газетами та напоями, а посередині — ряди металічних лавок, зварених разом. Зліва від дверей — невеликий буфет з повною жінкою за прилавком. Десяток людей сиділи, чекаючи свого потягу.
— Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — звернулася до нього жінка невизначеного віку.
Обличчя червоне, макіяж накладений неакуратно. У ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я вам закуску куплю? — сказав Якір, взяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти мене! А з виду пристойна людина, — крикнула вона на весь зал.
Розмови на мить затихли, усі щоки повернулися до них, але вже за хвилину всі відвернулися, гулу голосів.
— А пішов ти… — Жінка відійшла від Якіра.
Він знизав плечима та підійшов до буфетниці.
— Правильно зробив, молодий, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була… Отака кохана що з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, каву з пиріжком? — запропонувала вона.
— Ні, дякую. Мені потрібно до села Калинове. Де тут автобус зупиняється?
— До Калинового сьогодні вже не буде. Завтра в пів на шістої буде. — Буфетниця помітила, що Якір засмутився. — На вулиці постійно приватники стоять. Підробляють вечорами, але беруть дорого.
— Дякую. — Якір узяв міцніше велику спортивну сумку й вийшов із вокзалу.
Надворі швидко стемніло. Він дістав із кишені куртки телефон, набрав номер і притулив до вуха. Але ніхто не відповів.
Раптом із боку від будівлі зупинилася срібляста «Таврія», із неї вибігла дівчина, промайнула повз Якіра до вокзалу. Вона здалася йому ніби знайомою. Звідки? Він тут уперше, не міг її бачити. Якір повернувся до зали. Дівчина розмовляла з буфетницею.
— Може, чаю? — спитала буфетниця.
— Дякую, тітонько Олено, я вже їду. — Вона обернулася й налетіла на Якіра.
— Вибачте, не помітила вас.
Якір побачив блакитні озера очей, ямочки на повних щоках та зрозумів, що гарнішої дівчини не зустрічав.
— Ось, до речі, Вітя їде до Калинового. Віть, підвези молодого, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Якіра.
— До побачення, тітонько Олено. Поїхали, — сказала вона Якіру й вийшла.
Він ледве встигав за нею. Вітя відчинила дверцята з боку пасажира й витягнула великий пакет.
— Дозвольте, допоможу, — простягнув руку Якір.
— Не треба. Там фата й квіти, — дівчина посміхнулася, і ямочки зіграли на щоках. — Краще відкрийте задні двері.
Вітя поставила пакет на сидіння й обернулася до Якіра.
— Сідайте.
— Постривайте. Ви Віра! А я думав, звідки мені ваше обличчя знайоме. Ви навіть красивіша, ніж на фото, — побачивши її здивований погляд, поспіхом додав: — Я ж до вас із Дмитром на весілля їду. Ми разом служили. Тільки він мене не зустрів і не бере трубку.
— У нього сьогодні хлопчача вечірка. — Ямочки на щоках Віри знову з’явилися.
— Я бачив вас на фотографії, Дмитро показував, — додав Якір.
Машина їхала вузенькою дорогою, що вилася крізь ліс. Світло фар відтісняло темряву, заганяло її за дерева.
— Не страшно одній у темряві через ліс їхати? — спитав Якір.
— Ні. Рідко їжджу сама. Просто сьогодні Дмитро не зміг поїхати зі мною до міста.
— А у вас у селі квіти не продають? — поцікавився Якір.
— Продають, звісно. Це весільний букет. Хотілося щось особливе. — Віра пильно дивилася на дорогу.
— Як ви швидко… із весіллям. Лише рік минув після армії. — Якір зніяковів, що вліз не в свою справу.
— Ми з Дмитром ще перед армією домовилися, що коли він повернеться — одружимось, — весело відповіла Віра.
Якір не міВони трималися за руки, коли поїзд набираючи швидкість, вирушив у майбутнє, яке тепер належало їм обом.
