Втеча нареченої
Дмитро зійшов із потяга, попрощався з провідницею та пішов до старого однорівневого будинку вокзалу. Всередині була одна велика зала. Вздовж стін розташовувалися каса, кіоски з газетами та напоями, а в центрі — ряди залізних лавок, зварених між собою. Ліворуч від входу — невеличкий буфет із повною жінкою за прилавком. Біля десятка людей сиділи та чекали на свій потяг.
— Молодий чоловіче, дайте сто гривень, на квиток не вистачає, — сказала жінка невизначеного віку, що підійшла до нього.
Обличчя червоне, макіяж накладений неохайно. У ніс вдарив запах перегару.
— Може, краще я куплю вам закуску? — промовив Дмитро, взяв жінку під лікоть і хотів підвести до буфету, але вона вирвала руку.
— Пусти! А з-під лиця пристойна людина, — крикнула вона на всю залу.
Розмови на мить стихли, всі обернулися на них, але вже за хвилину відвернулися, гомін відновився.
— Та йди ти… — Жінка відійшла від Дмитра.
Він усміхнувся і підійшов до буфетниці.
— Молодець, що не дав їй грошей. Щодня тут жебракує. Зовсім опустилася. А яка гарна була… Що кохання з людьми робить. — Жінка зітхнула й похитала головою. — Може, каву з пиріжком? — спитала вона.
— Ні, дякую. Мені потрібно до села Вишневе. Де тут автобус зупиняється?
— До Вишневого сьогодні вже не буде. Завтра вранці о пів на шосту буде. — Буфетниця помітила, що Дмитро засмутився. — На вулиці завжди стоять приватники. Підробляють перевезеннями, але беруть дорого.
— Дякую. — Дмитро взяв міцніше велику спортивну сумку та пішов до виходу.
Надворі швидко стемніло. Він дістав із кишені куртки телефон, набрав номер і підніс до вуха. Але ніхто не відповів.
Раптом ізбоку від будівлі зупинилася срібляста «Таврія», з неї вийшла дівчина і пробігла повз Дмитра всередину вокзалу. Вона здалася йому знайомою. Звідки? Він уперше приїхав сюди, не міг її бачити. Дмитро повернувся до будівлі. Дівчина розмовляла з буфетницею. Він підійшов до них.
— Може, чаю? — спитала буфетниця дівчину.
— Дякую, тітонько Ганно, я поїду. — Вона обернулася і врізалася в Дмитра.
— Вибачте, не помітила вас.
Дмитро побачив блакитні очі-озера, ямочки на повних щоках і зрозумів, що гарнішої дівчини не зустрічав.
— А ось, до речі, Вітя їде до Вишневого. Віть, підвези молодого чоловіка, — сказала жінка.
Дівчина уважно подивилася на Дмитра.
— До побачення, тітонько Ганно. Поїхали, — пром— Давай на «ти», — запропонував Дмитро, і коли вона згодно кивнула, серце його заповнило щастя, бо він нарешті почав те, про що мріяв увесь цей час.
