**Щоденник самотності**
З Ігорем ми прожили разом 20 років. Було всяке – і радість, і сльози. Але жодного дня не шкодувала, що була з ним.
Завжди старалася бути доброю дружиною, слухала його, не перечила. Як інакше? Жінка мусить бути розумною, інакше залишишся сама – а скільки самотніх розлучених кружляє навколо… Двічі пробачала йому зраду. Одного разу він навіть збирався піти, але я сказала: «Без тебе не виживу». Він злякався та залишився.
Пити Ігор любив, а хто не любить? Зате працював, приносив у дім хоч якісь гроші. Нам вистачало. Я теж трудилася на двох роботах. Так і жили.
Коли народилася донечка, і я сиділа в декреті, чоловік став злішати. Докоряв за кожну копійку, казав, що треба затягнути пасок. Та потім я вийшла на роботу – і купувала все сама: і собі, і дитині.
Одного ранку він прийшов п’яний. Я спитала, де був – а він гаркнув і замахнувся. Я мовчала. Адже дружина має розуміти: чоловіку іноді треба відпочити від родини.
Згодом він уже не просто замахувався. Я ходила в темних окулярах, приховуючи синці, а всім казала, що вдарилася об шафу.
Потім це стало постійним. Лікарі, що лагодили мені зламаний ніс, казали писати заяву у поліцію. Але я не могла. Ігор – мій рідний. Якщо б я його зрадила, він би пішов. А в нас дитина – їй потрібен тато.
Хоча він рідко звертав на доньку увагу. Мріяв про сина. Але другої дитини не виходило, хоча я дуже хотіла.
Коли Олеся (донька) підросла, почала благати мене розлучитися. Так, це рідкість – діти зазвичай люблять будь-яких батьків. Але вона боялася батька, бо й їй діставалося. Ігор був для нас авторитетом, ми слухалися – та не завжди могли уникнути покарання.
Пройшли роки. Мені за сорок. Олеся жила окремо з хлопцем.
Чоловік став спокійнішим, майже не розмовляв зі мною. Я звикла до цієї мовчанки, любила його тихо, на інших не дивилася. Робила все, щоб йому було добре.
Одного дня він прийшов з роботи раніше, ніж зазвичай – мовчазний і насторожений. Ходив по хаті, ніби щось важив.
— Ігорю, що сталося? — перша порушила тишу.
Він завагався.
— Все. Мені набридло. Я йду!
Земля пішла з-під ніг. Схопилася за стілець.
— Куди?! А я? А наша родина?
— Яка родина?! — ревнув він. — Подивися на себе! Я стільки років терпів тебе! Тепер хочу жити для себе – і з жінкою, яка мене варта!
— У тебе є інша? — сльози залили обличчя.
— А ти як подумала? На тебе без сліз не подивишся – стара! А я ще молодий, жінки за мною бігають. Не хочу тебе більше бачити!
Він одягнувся, схопив сумку.
— Речі завтра заберу! — кинув на виході.
Так закінчилися наші 20 років.
Пізніше я дізналася, що останні три роки у нього була коханка. Саме до неї він і пішов.
Сьогодні мені виповнилося 45. Після розлуІ тільки тепер усвідомила, як легко дихається, коли немає того, хто змушував мене вірити, що я нічого не варта.
