Утомила мене нескінченна опіка свекрухи
Коли я виходила заміж, то наївно думала, що найбільші труднощі в житті — це іпотека, діти та побут. Але на ділі виявилося, що справжнім випробуванням для мого терпіння стали зовсім не грошові проблеми чи втома після безсонних ночей. Найважчим тягарем для мене стала… свекруха.
Наші стосунки з нею з самого початку не склалися. Її дратувало абсолютно все: як я одягаюся, як готую, як виховую дитину, як прибираю в хаті. А найголовніше — що я дозволяю собі не мовчати. Я ніколи не була з тих жінок, що ковтають образи, стиснувши зуби. Терпіти — не моя риса. І, здається, саме це її бентежило найбільше.
Спочатку вона чіплялася до моїх кулінарних здібностей. Ну не вмію я пекти! Не люблю возитися з тістом, у мене немає до цього ані бажання, ані натхнення. Та й, чесно кажучи, не вважаю випічку корисною їжею — навіщо ж витрачати час і сили на те, що сама навіть не їм? Але для свекрухи це звучало як злочин.
— Якщо не вмієш пекти, то ти не господиня! — твердить вона, заходячи в дім із черговим пирогом. — Хоч мати синові спекче, коли дружина — невміха.
Чоловік, звичайно, пироги брав. І навіть дякував. А потім розповідав, як у офісі колеги за мить з’їли все до останньої крихти. А свекруха ходила задоволена, наче медаль на грудях. Мені було боляче — але я мовчала. Поки що.
Але їжа — це були лише квіточки. Далі пішло все підряд. Її бентежило, як я прибираю. На її думку, підлогу треба мити тільки вручну, швабру вона вважала «знаряддям лінивих». Нижню білизну, виявляється, не можна прання в машинці — тільки руками. Прасувати треба все — навіть простирадла й шкарпетки! Вона, бачите, «усе життя так робила». А я? А я вважаю, що у ХХІ столітті мучити себе домашньою роботою до сьомого поту — це, м’яко кажучи, дивно.
Пральна машина та сушарка — мої найкращі друзі. Я акуратно складаю сухі речі й ховаю їх у шафу. Так, якщо щось сильно зім’ялося — пропрасую. Але тільки тоді, коли дійсно треба. Я вважаю, що жінка не зобов’язана перетворюватися на пралю чи прибиральницю. Особливо якщо вона працює не менше, ніж чоловік.
А потім свекруха дісталася й до мого вигляду.
Я отримала підвищення, збільшився дохід, і я нарешті дозволила собі подумати про себе. Почала ходити до салонів — доглядаю за шкірою, роблю масажі, відвідую спортзал. Усе, здавалося б, звичайні речі. Але свекруха, здається, мало не подавилася від обурення:
— Навіщо ці ваші салони? Води вдома нема? Кефір у холодильнику скінчився? Ось ми в молодості вмивалися милом, а волосся— ополіскували настоєм ромашки — і були красунями!
