– Я ніколи не рвалася мати родину та дітей,-чесно зізнається Ганна Петрівна. Я виросла в заможній сім’ї. Батько був директором швейної фабрики. Мама працювала в пологовому будинку лікарем. Після закінчення медичного інституту я таки вийшла заміж за свого одногрупника, бо так тоді вимагало суспільство і батьки. Коли тобі за 25 років, то маєш усі шанси засидітися в дівках. Так було прийнято.
Пожили ми з Олегом для себе три роки. Потім посипалися питання про дітей.
Мені мама так і говорила :
“Футбольну команду від тебе ніхто не чекає, а одна дитина в сім’ї потрібна обов’язково, все одно народжувати доведеться, скільки не відкладай. Ти роди, а потім займайся роботою.Я буду допомагати з дитиною.”
За роки бездітного заміжжя про те, що дитина потрібна, мені встигли сказати всі, – і батьки з усіх боків, і чоловік, і подруги. І далеко не по одному разу.
– Діти це щастя! – казали їй. – Не відкладай! Зважуйся! Свого малюка полюбиш відразу! Ще жаліти будеш, що так довго думала.
У 31 рік я народила доньку, але материнської любові, про яку говорила моя мама не було. Хоча спочатку чесно чекала, коли «накриє», прислухалася до себе. Ні, нічого схожого на те, про що розповідали усі, не було.
Не тішило нічого, ні милий рожевий одяг, ні кирпатий носик Катрусі. Мені було набагато цікавіше на роботі, в магазині, навіть у батьків на дачі.
Хоча я дуже старалася бути порядною мамою. Я шила та купувала гарний одяг для дочки, читала книжки, грала через «не хочу» в нескінченних ведмедиків, “дочки-матері”, “в магазин”, розмовляла, водила в зоопарк, возила на море, допомагала робити домашні завдання, знала усіх її подружок. Катя відвідувала музичну школу, басейн та художню школу.
Коли Каті було 16 років, мій чоловік, завхірургією у нашій лікарні, закрутив роман з операційною медсестрою. Ми розлучилися, а чоловік вдруге одружився. В нього народився син.
Батько виховувати дочку не прагнув, відбувся копійчаними аліментами, і мені довелося непросто. Добре, що Катя у мене росла спокійним підлітком. Здорова, розумна, ввічлива, самостійна. Я ніколи не мала з нею проблем.
Донька закінчила з відзнакою школу, вступила в економічний університет, після закінчення навчання я через знайомих допомогла влаштуватися влаштуватися в гарну компанію на роботу. Я розміняла свою трикімнатну квартиру. Дочці купила двокімнатну, а собі однокімнатну. Приданим Катю забезпечила, видала заміж.
– І після цього я зітхнула, нарешті, вільно! Усе! Дочку я виростила, на ноги поставила у всіх сенсах. Відстрілялася! Більше нікому нічим не зобов’язана, і тепер можу, як колись говорила мама, пожити для себе!
Материнської любові до своєї дитини в Ганни Петрівни так і не сталося.
Доньці зараз 30 років. Має двох діток та хорошого чоловіка. Зять, спостерігаючи за відносинами жінки і її матері, просто дається диву – як так можна? Ганна Петрівна не дзвонить, не цікавиться, не приходить в гості, не намагається налагодити спілкування з онуками. Тещі у його життя практично не існує. Підозріло…
Я і не рвуся їх бачити, і робити буду так, як вважаю за потрібне. Бачимося ми добре якщо 2-3 рази на рік, з нагоди, і мені і то багато, чесно кажучи. Я, напевно, погана мати, а бабуся ще гірше. Але вже яка є …Ще як тільки дочка народила першого сина, я чітко дала зрозуміти, що глядіти її дитину я не буду. Вона мати, і повинна сама викручуватися. Дитину народила для себе, а не для мене! Та й дочка після таких слів до мене охолола.
Катя не дзвонить місяцями – у неї робота, сім’я, діти. Добре, що не дзонить, значить усе нормально, проблем у житті немає. А я не особливо і чекаю цих дзвінків. Дорослі діти- давно відрізана скиба. У них своє життя, у мене своє. Я на пенсії, працюю вахтером у гуртожитку. У вільні дні їду на дачу, мають декілька подруг молодості.
Я хочу хоч трошки пожити для себе. Забагато прошу скажете? Чи я погана матір? Ну вже яка є.
Я дочку виховала, дала освіту, квартиру, я сумлінно виконувала свій обов’язок. На ноги поставила, допомогла всім, чим могла, гроші останні віддала. А те що ми не спілкуємося щодня…Ну для цього ті балачки, “з пустого в порожнє”. Заповіт я теж вже склала, все переписала на дочку. Ось так і живемо.
