Кого не зберіг того не повернеш: історія про справжнє щастя
Ой, діточки, присядьте ближче, бо вітер осінній за вікном виє, а серце просить розказати вам одну історію. Слухайте ж
Було це давно, коли трава була зеленіша, а люди щиріші. Жила собі молода жінка на імя Олеся. Красуня, як калина після дощу, ладна та добра, як тепла коровай. Усмішка в неї сяяла, як весняне сонце, а душа була чиста, ніби криниця в лісі.
Полюбила вона парубка Юрка. Статний, з очима, як квіти льону, і голосом, що лунав, немов дзвони на Святвечір. Та от лихо гординя в ньому бурлила, мов у казані гречаний мед. Здавалося, що весь світ йому винен, а доля має стелити під ноги червоне сукно.
Незабаром після весілля Олеся завагітніла. Пішли вони до лікаря, і той сказав: «Буде у вас хлопчик». Ох, як же Юрко тоді радів! Скакав по селу, розповідав усім, що матиме спадкоємця. У шинку гостей частуючи, хвалився, що син його стане або козаком, або навіть гетьманом.
Та доля любить жартувати. Коли прийшов час, Олеся народила дівчинку ніжну, як пірїна лебедя, тиху, мов вітерець над ставком. Назвали її Зоряною, бо вона була, немов зірка, що освітила матір життя.
А що ж Юрко? Він не прийшов на пологи. Казав: «Мені син потрібен, а дівчинку можна й у прийми віддати». Отак і залишилася Олеся сама з дитиною на руках.
Куди йти? До кого бігти? Знайшла прихисток у старенької сусідки баби Параски. Ой, добра душа була! І борщу нагодує, і дитину приголубить, і розрадою підтримає. Бо, діти, памятайте: родина це не лише ті, хто з тобою кровю звязаний, а й ті, хто в темряві руку подає.
Жили вони бідно, але з любовю. Олеся працювала удень у крамниці, а вночі шила на замовлення. Руки в мозолях, спина від втоми, а серце гаряче, бо для кого вона трудилася? Для своєї Зоряночки, що росла розумною та доброю, з очима, повними світла.
Минали роки. Зоряна стала юною дівчиною, мріяла вчитися у Львові. І от одного разу, повертаючись додому, Олеся побачила біля дороги чорний «БМВ». Біля нього стояв чоловік у дорогому кожусі, з товстим золотим ланцюгом на шиї. Поруч хлопчик, схожий на нього у молодості.
Олеся впізнала Юрка одразу. Він теж глянув на неї і завмер. А потім почув голос Зоряни, яка тихо запитала:
Мамо, це хто?
Юрко зблід. Він побачив у дівчині себе ті ж очі, ту ж усмішку. Його дитина, його кров але не його вихована. Серце його стиснулося: він сам колись відмовився від цього щасту.
Він хотів щось сказати може, «пробач», може, «я був дурень». Але слова завмерли на губах. Бо що він міг тепер? Час не повернеш, а серце не купиш.
Олеся лише міцніше взяла доньку за руку і сказала:
Не думай про нього, дитино моя.
І вони пішли далі своєю дорогою. Може, грошей у них було небагато, зате було щось дорожче любов і тепло. Бо, діти, щастя не в золоті, не в машинах, а в тих, хто чекає тебе вдома з любовю.
А Юрко Він залишився сам серед розкошів, але без радості. Бо хто не цінує любов за життя, той потім, хоч у золоті купайся, все одно буде самотнім.
Отак воно буває. Бережіть тих, хто поряд, бо іноді втрачене вже не повернути.
