— Ну що, доню, подумали? Вчора бачила таке «Рено»! Біле, з шкіряним салоном. Красуня. Усього лише триста тисяч гривень, — голос Тетяни Степанівни звучав напускно легко, але за цим ховався тиск.
— Мамо… — Оксана зітхнула й закрила ноутбук. — Ми ж вже говорили. У нас іпотека, Софійка хворіє щомісяця. Де я тобі триста тисяч знайду? Подивись щось простіше.
Зі спальні доносилися дитячі вигуки. Богдан возився із Софійкою: та упиралася, відмовляючись надівати шкарпетки. На годиннику було без чверті восьма. За десять хвилин Оксані виходити на роботу. І ось ця історія з машиною знову спливла невчасно.
— Тож візьміть кредит, — спокійно сказала Тетяна, підтягуючи до себе вазу із печивом. — Ви ж молоді, у вас стаж, гарні зарплати. Я ж не на похорон прошу, а на корисну річ.
Оксана різко обернулася до матері, уже стискаючи кулаки.
— А платити чим, мамо? Повітрям? Ти мене взагалі чуєш? У нас і так іпотека.
Тетяна фуркнула, схрестила руки на грудях й відвернулася.
— Угу. У батьків Богдана машина є, а я, значить, як завжди, десь на задворках.
Тут Оксану пройняло.
— У батьків Богдана машина є, бо вони самі її купили. Продали стару, зекономили. Ні в кого нічого не вимагали. А ти тільки права отримала, а вже «Рено» за триста тисяч тобі подавай.
— А чому, на твою думку, я тільки зараз права отримала?! — спалахнула Тетяна. — Бо тебе виховувала, кожну копійку на тебе витрачала, тобі на перший внесок відкладала! А тепер, коли нарешті можливість з’явилася, мені дають від воріт поворот.
Оксана глянула на Богдана. Той допомагав доньці взуватися й виглядав втомленим та збентеженим. Він, як завжди, не втручався. Сподівався, що вони самі розберуться. Але по стиснутих губах було зрозуміло: йому все це вже набридло.
— Мамо, ти ж сама мені колись казала, що боїшся сідати за кермо. Послухай, ми не звірі. Але у нас немає золотої картки, — обурення в голосі Оксани змінилося втомою. — Ми й так тобі у всьому допомагаємо. Платимо за комуналку, даємо на ліки, на подарунки, на те, на сє…
Тетяна схопилася за серце так театрально, ніби тільки згадала, що в неї гіпертонія.
— Ой, усе з вами ясно. То тепер ти будеш кожну копійку мені виказувати?
Оксана голосно видихнула, ніби випускаючи пар. У неї пересохло в роті, долоні спітніли. Це була не перша розмова про машину, але сьогодні — особливо жорстка. Все змішалося: недосип, постійні лікарняні доньки, робота, неоплачені рахунки у поштовій скриньці.
І тут Тетяна раптом кинула те, що остаточно добило доньку:
— А якщо я буду із Софійкою сидіти? Коли вона хворіє. Ти зможеш працювати без лікарняних, більше заробляти. Тоді ми потягнемо кредит.
Оксана аж завмерла на кілька секунд.
— Почекай. Значить, ти з онукою готова сидіти тільки за машину? Так-так, без неї тобі здоров’я не дозволяло, наскільки я пам’ятаю. А при виді «Рено» у тебе тиск падає, чи що?
— Не перебільшуй, — буркнула мати. — Я просто шукаю компроміс. Щоб усім було добре.
— Компроміс — це коли обидві сторони йдуть на поступки. А ти просто торгуєшся й умови ставиш.
Тетяна різко повернулася й пішла до дверей.
— Гаразд. Усе з вами ясно. Живіть без мене. І не телефонуйте потім, коли знову знадобиться бабуся. Самі розбирайтеся.
Оксана не побігла за матір’ю. Просто сіла біля вікна й заплющила очі, намагаючись переварити почуте.
Богдан підійшов ближче й поклав руку їй на плече.
— Ти все правильно сказала, — тихо промовив він. — Шкода, звісно, що так вийшло.
У квартирі встановилася дивна тиша. Навіть Софійка перестала капризно похнюпувати. Вона тільки тривожно дивилася на двері.
— А бабуся назавжди пішла? Ми тепер не підемо до неї?
Оксана не знала. У її серці клекотіли втома, злість і дитяча образа. Вони стільки разів допомагали матері просто так, тому що треба. А тепер та відмовлялася бути бабусею, поки їй не куплять машину.
Минуло два місяці після тієї сварки. Усе в родині ніби налагодилося. Точніше, залишалося стабільним. Софійка ходила до садка, Оксана працювала за графіком, Богдан брав підробітки й майже не бував вдома. Ніхто не говорив про Тетяну вголос, але вона все одно невидимо була присутня: у м’яких іграшках, які колись приносила Софійці, у в’язаних шкарпетках, у рецепті їхнього сімейного пирога.
І Софійка сумувала. Спочатку — тихо, збентежено, з очікуванням. Потім — із запитаннями.
— Мамо, а бабуся що, поїхала?
— Ні, вона просто… зайнята.
— Вона ж завжди дзвонила мені, коли я кашляла. А тепер — ні. Вона про мене забула?
Оксана намагалася посміхатися, згладжувати, казати щось про справи, про те, щоОксана міцно обняла Софійку, відчуваючи, як у її серці крихта льоду тане від тепла дитячої любові.
