Я осиротіла у шість років.
Нас у мами вже було дві дівчинки, а вона народжувала третю. Все пам’ятаю: мамині крики, зібраних сусідок, їхні плачі, як замовкав мамин голос…
Чому не викликали лікаря, не повезли маму до лікарні?
Досі не можу цього збагнути.
Чому? Далеко було до райцентру? Дороги замело? Не знаю досі, мала ж бути причина?
Мама померла при пологах, залишивши нас двох та маленьку новонароджену Марійку.
Батько після маминої смерті паморочився, родичів у нас тут, у Чорнобильській зоні, не було, всі на Поділлі, допомогти йому з нами було нікому. Сусідки порадили батькові терміново оженитися. Не минуло й тижня після похорону, а він уже жених.
Люди порадили батькові посвататися до вчительки, казали, добра жінка. Батько й пішов. Посватався й отримав згоду. Мабуть, сподобався. Був молодий, вродливий це точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Задивитись можна було.
Так чи інакше, привів батько увечері наречену на оглядини.
А я вам нову маму привів!
На мене така досада напала, така гіркота, я не розумом, а дитячим серцем відчувала тут щось неправильне. У хаті ще пахло мамою. Ми ще носили вишиванки, пошиті та випрані її руками, а він вже нову маму знайшов. Зараз, через роки, я його розумію, а тоді просто возненавиділа його й наречену його за компанію. Що та жінка напліла про нас, не знаю, але ввійшла вона до хати під ручку з батьком. Клонилися трохи, а вона й каже нам:
Будете мене мамою звати, залишусь.
Я молодшій і кажу:
Вона нам не мама. Наша мама померла. Не клич!
Сестричка завила, а я як старша виступила наперед.
Ні, не будемо! Ти нам не мама. Чужа ти!
Ого, яка говірка! Що ж, тоді я з вами залишатись не буду.
Вчителька вийшла, а батько вже хотів за нею, та на порозі завмер, не пішов. Постояв, схиливши голову, потім повернувся, прийшов до нас, обняв нас, та й заридав на голос, а ми теж давай ревти з ним. Навіть маленька Марійка у ліжечку заніміла. Ми свою маму оплакували, а батько кохану дружину, та в наших сльозах було більше жалю, ніж у батькових. Сирітські сльози вони всюди однакові, як и сирітська туга за матір’ю на всіх мовах одна. Я того дня і вперше, і востаннє бачила, як батько плаче.
Батько прожив з нами ще тижденьів два працював на Лісмагу, їхня бригада йшла на лісозаготівлю. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Умовився батько із сусідкою, залишив нам трохи грошей на їжу, Марійку відніс до іншої сусідки, а сам подався на лісозаготівлю.
Ось ми і самі. Сусідка прийде, зварить, піч істопить та й пішла. Справи свої є. А ми вдома самі цілими днями: і холодно, і голодно, і страшно.
Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб родину виручити. Та не аби-яка, а особлива, здатна прийняти чужих дітей за своїх. А де таку знайти?
З розмов дізналися, що в далекої родички нашої сільчанки живе жінка, котру чоловік покинув, бо вона була бездітною. Або була у неї дитина, та померла, а більше Бог не дав, точно ніхто не знав. Таки дізналися адресу, написали лист і через тітку Марфу викликали нам Зінаїду.
Батько ще працював у лісі, коли Зінаїда вранці прийшла до нас. Увійшла вона в хату так тихенько, що ми й не чули.
Прокинулася я, а в хаті хтось ходить. Ходить, як мама, посудом дзжинчить у кухні, а по хаті запах! Вареники готують!
Ми з сестрою тихенько стали у щілину підглядати. Зінаїда тихо господарювала: мила посуд, підмивала підлогу. Нарешті, вона по звуку зрозуміла, що ми не спим.
Ну, йдіть вже, цвіти макові, поснідає
Як то кажуть, життя замкнуло коло: мої доньки тепер у всьому шукають порад у своєї бабусі Зінаїди, що щосили запирає цю річницю “офіційного усвідомлення матусі”, а я колиразово допомагаю їхній матусі-приріді прийняти нове життя… та й не забути в метриці дати маляті справжнє українське ім’я.
Втратила все в юному віці.
