6 квітня
Минув ще один день у лікарняній палаті, серед білих стін та моїх тяжких думок про тата, який ось уже три місяці перебуває в комі. Мене знову розривало на шматки: чи справді варто сподіватись, чи просто потрібно відпустити минуле й думати, як далі жити без нього? Лікарі київської обласної лікарні, де він лежить у 312-й, вже не робили жодних прогнозів: “пан Костянтин Дорошенко у дуже важкому стані, шанси на пробудження мінімальні”, казали всі, хто мав справу з татом. І за ці місяці наша родина почала безжально обговорювати: кому яка частка бізнесу, що робити з акціями, хто отримує дачу під Черкасами.
Але сьогодні сталося те, чого не чекав ніхто.
Я трохи забарилася з вечірньої зміни у мами, повернулась до лікарні вже потемки. Десь опівночі до палати через відкриту кватирку прослизнув худющий полосатий кіт, брудний та зляканий. Світло нічника ледь торкалося його морди, а на грудях виблискувала велика біла пляма. Його появу не почув ніхто, навіть медсестра Галина, яка саме несла крапельницю та ліки. Коли ж вона зайшла й побачила тварину просто на татовому ліжку, до неї повернувся дар мови лише через хвилину. “Святий Боже!” закричала вона, таємничий гіпнотичний спокій кота її не злякав. Він тихо муркотів і провів лапою по татовому обличчю легенько, ніжно, як би це зробила лагідна мати.
Медсестра поспішила вигнати його, але полосатик так впився кігтями у простирадло, мов від цього залежало його життя. Коли зайшов лікар молодий, амбіційний невролог Олександр Гайдук, він зупинив Галину жестом: “Зачекайте Подивіться на обличчя”. В цю мить по сірій щокі тата враз скотилася сльоза. Я добре пам’ятаю цей момент усе стало на мить нерухомим.
Лікар був так само шокований: пацієнти в глибокій комі не виявляють такого роду емоційної реакції. Він перевірив татові очі ліхтариком жодної реакції, все так само. Але сльоза була справжня, мокра, зблискувала на подушці. “Я зараз зателефоную родині”, сказала Галина, ще не вірячи у те, що бачить.
Кіт і далі муркотів, уже голосніше; здавалось, що він намагається сказати щось важливе. Лікар не втручався дозволив тварині залишитись, хоч це і суперечило правилам стерильності. Я отримала дзвінок вже під північ була вдома, дивилася старий фільм, намагаючись забути про справи. Як тільки побачила номер лікарні, в голові одразу промайнуло найгірше. “Пані Євгеніє, сказала Галина, вам потрібно прийти. Щось сталося з вашим батьком”. Холод пробіг по спині. “Він… він…?” хотіла спитати, але медсестра лише повторила, що це не смерть, але важливо.
Дорога з Позняків у центр здалася нескінченною. Всі червоні світифори здавалися знущанням. На думці було тільки одне: коли я востаннє бачила тата? Місяць тому, чи навіть більше… Коли нарешті прибігла до 312-ї, двері були привідкриті. Почула чиїсь голоси. Вдихнула на повні груди і зайшла. Те, що побачила, не забуду ніколи: кіт лежав носом до тата, виблискуючи своїми жовтими очима просто у його обличчя, а в повітрі вібрувало глибоке муркотіння. Та найбільше вразило інше татові губи ледь-ледь ворухнулися, а голова лежала саме там, де кіт.
“Що відбувається?” спитала я голосно. Лікар озирнувся: “Євгеніє, це дивно, але присутність цього кота викликала якусь емоційну реакцію. Коли тварина прийшла, ваша батько заплакав. Ми були при цьому”. Я глянула на нього, як на божевільного. “Тато в комі, лікарю! Він не може реагувати!” “Я сам бачив! І ще щось його голова була повернута інакше раніше”. Коли я підійшла до ліжка, кіт підняв голову і уважно подивився на мене. Десь у глибинах пам’яті ворухнувся спогад…
Я точно бачила цього кота раніше. Не просто бачила, а знала. “Невже це… прошепотіла я. Ви його впізнаєте?” спитав лікар. Я кивнула. “Тато завжди годував бездомного кота на парковці біля офісу. Це було кілька років тому. Я кілька разів бачила, як він віз котові їжу після роботи.” Лікар записав це у карту. “Значить, є емоційний зв’язок, якого ми навіть не уявляли”.
Я сиділа поруч, а кіт, здавалось, стеріг тата, муркотів і не відходив від нього ні на крок. “Скільки вже так?” спитала я. “Дві години,” відповіла медсестра. “Ми не могли його відірвати від ліжка”. Коли я поглянула на тата, його обличчя було спокійнішим, ніж будь-коли. Я раптом подумала якщо це приносить йому спокій, хай залишиться.
День за днем кіт з’являвся щоранку у тій самій палаті, а персонал вже ставив воду та їжу для нього. Я проводила дедалі більше часу тут, поряд з татом, поряд з цим неземним котом. Хотіла дізнатись більше про нього, тому запросила на каву Оксану Мельник секретарку тата. Вона працювала з ним понад 15 років.
Вона розповіла, що тато кожного ранку приносив цьому коту їжу ще на початку робочого дня. “Двадцять хвилин він міг просто сидіти з твариною говорив, як з людиною. Я це чула. Він розповідав йому про свої страхи, сумніви. Для нього кіт був друзем.”
Я розуміла, чому мені завжди здавалося, ніби я зовсім його не знаю. Він був інший в житті, ще інший в роботі й зовсім інакший у спілкуванні з твариною. Його друг-кішка була єдиною, хто чув його справжнім.
Після інсульту я шукала цього кота не могла його знайти. І ось тепер він тут, у лікарні. Оксана лише похитала головою: “Знає, коли потрібен. Відчуває”.
Тиждень потому тато далі лежав нерухомо, але всі шоки були вже не такими гострими. Хоч кіт і сидів біля нього, сусід по палаті мій дядько Іван обурювався: “Нечистоти, що ти тут тримаєш того кота! Це не місце для тварин!” “Та з ним стан тата лише покращився!” сперечався лікар. Я заступилась: “Якщо хоч щось дає надію, кіт залишається!” Це зачепило дядька. “Ти ж сама не приходила місяцями, а тепер вирішила, що краще за всіх знаєш, що робити!” Це боліло, але я не відступала.
Всі наступні дні я тільки більше переконувалася: татові легше, коли поруч цей нічий полосатик. Щоб увічнити родинного друга, ми з лікарем навіть придумали йому ім’я Барончик.
Я стала розпитувати людей з підприємства. Старий сторож Іван згадував, як тато платив за освіту сина працівниці. Бухгалтерка Марина розповіла про грошовий запас для тих, хто потрапив у біду. Більше і більше ставало зрозуміло: тато був не тільки сухим бізнесменом, а людиною з серцем. Чому ж він цього не показував?
Оксана, якось похитавши головою, м’яко відповіла: “Він зростав у бідності на Полтавщині, все здобув тяжкою працею. Не міг дозволити показати слабкість”. Я вперше замислилась: а чи добре я знала власного тата?
Та одного дня трапилось лихо. Вночі почалася шалена злива. Барончик став неспокійно ходити по палаті, зрештою вискочив у вікно і зник. Я шукала його серед нічної грози, але марно. Три дні його не було. Тим часом татів стан знову погіршився.
Я обійшла весь район Шулявки, викликала раз у раз Барончика, навіть розмістила оголошення у місцевих чатах. На четвертий ранок почула ледве чутне нявкання в підворітті і знайшла кота! Він був пораненим, очевидно, збитий машиною. Поряд схилилась старенька жіночка. Я глянула їй в обличчя це ж Ольга Іванівна, няня, що доглядала мене у дитинстві! Ось ми разом негайно повезли кота до ветеринарки Марії. Огляд, рентген і необхідна операція, рахунок 14 тисяч гривень Без роздумів витратила всі свої заощадження.
Поки Барончик був у клініці, ми з Ольгою Іванівною розговорилися про те, як її змусили піти з дому тоді змовились мама і дядько Іван, злякані тим, що вона дізналася про їхні махінації у бізнесі й розповіла татові. Його мовчання тоді мене ранило; аж тепер я зрозуміла він був заручником чужого шантажу, теж потерпав від своєї безпорадності.
Згодом Барончика виписали, і я одразу забрала його до лікарні, хоча лікар Марія і попереджала про ризики. Він, ледь жива тінь, одразу ж застрибнув до тата, вмостився поруч і почав тихо, невпинно муркотіти. Через кілька хвилин рука тата ледь здригнулася. Збентежені лікарі Олександр не втримався: “За 10 років роботи такого ми ще не бачили”.
Якось за чергового чергування лікар розповів мені ще одну історію: виявляється, тато з Барончиком щосуботи відвідували міський дитячий будинок, де кіт давав радість і хворим, і самотнім дітям. Все більше відкривалося в мені поваги й душевної близькості до людини, яку, здавалося, я ніколи не знала.
Тим часом дядько Іван почав хитрувати хотів визнати тата недієздатним, щоб привласнити увесь бізнес. Та з адвокатом Григорієм ми зібрали докази про махінації. Вирішили чекати: якщо тато вийде з коми, він сам має побачити все.
Ось так після багатьох тижнів несподівано сталося диво: одного ранку тато розплющив очі. Я була тоді сама у палаті, читала уголос книжку, коли почула його подих та ледве чутне: “Євгеніє”. Сльози душили, медики кидалися з апаратами, а Барончик вже терся об його руку. Це був початок нової історії.
За кілька тижнів тато вже міг говорити перше, що промовив виразно: “Друг”. Так він називав кота Поступово він почав розповідати про життя: як приїхав з Полтавщини без копійки, як хтось свого часу допоміг йому стати чоловіком із статусом, а потім забув про головне про людяність, любов і щирість.
Коли татові стало краще, ми провели збори сімї, де він відкрив брату все: “Ти зрадив мене, Іване, але я тобі пробачаю. Та ти маєш повернути гроші й піти з бізнесу”. Дядько здався, визнав усе, поїхав з Києва, почав нове життя у маленькому містечку на Волині.
А тато ж Київ дізнався про нього не як про брунатного ділка, а як добродійника. Половину статків він, як виявилось, давно хотів передати на школи, лікарні, центр реабілітації тваринами. Разом із Барончиком запровадили там “кототерапію” і вона творила дива для відчаєних дітей, літніх людей, інвалідів.
Через рік ми зібрали всіх наших друзів, колег і сусідів у нашому домі під Києвом на велике святкування. Барончик був на почесному місці він став справжнім символом порятунку та переосмислення. Тато у своїй промові вперше згадав мене і маму, Ольгу Іванівну і всіх інших, кого випадково (або не випадково) втратив через власний страх бути слабким. “Є речі, дорожчі за гроші, сказав він. Це любов, довіра, надія і прості речі: погладити кота, сісти поруч з рідною людиною…”
Коли через багато років Барончик помер своєю смертю старий, вже домашній кіт ми поховали його в нашому саду, посадили над ним вишеньку, як символ нового початку, а на камінці написали: “Барончик. Хто знав, як любити”.
Та наша історія не скінчилась. Невдовзі я підібрала на Печерську ще одного бездомного полосатика, і коли принесла його додому, тато усміхнувся: “Життя триває, доню”. І я знала, що все підтримка, доброта, тепло ніколи не минають дарма.
Цей кіт змінив не лише нас, а й усіх, хто зустрів його. А все почалося з того, що він просто зайшов у чужу палату й залишився там, де його справді потребувалиІ щоразу, коли весною наш сад вкривається білим цвітом, я виходжу до вишеньки, сідаю поруч і згадую Барончика. Поруч завжди бігає новий кіт, а тато обережно бере його на руки й гладить, так само ніжно, як свого єдиного справжнього котячого друга. Ми стали іншими відкритими, чесними, сміливими на прості добрі вчинки. Тепер у нашому домі коти завжди мають своє місце, а гості знають: тут не тільки люблять тварин тут лікують душі, тримаючись разом.
Коли у домі звучить гучне муркотіння, я відчуваю: все, що ми пережили, було не дарма. Справжнє диво це любов, що тихо змінює світ; воно приходить у вигляді смугастого кота, залишається у наших серцях і вчить наново вірити, прощати і цінувати кожну мить. А на світанку я іноді чую, як весело граються у саду нові коти, й тихо вголос кажу: «Дякую, Барончику. Ти так багато навчив нас жити.»
