Вважаю, що моя двадцяти восьмирічна донька – легковажна жінка. І через те в мене болить серце. Дуже болить. Де ж так можна легковажити серйозними речами? Йдеться, звісно, про заміжжя.
Уже більше року їй товкмачу, що так робити не можна. Але вона знає своє і живе на віру. Спить з хлопом більше року, готує йому їсти і таке інше, а на штамп у паспорті чи на церковний шлюб не наполягає. Каже, що з часом усе зробиться.
– А раптом він зустріне іншу і в неї закохається, а тебе поставить перед фактом, – кажу їй.
– Заспокійся, мамо. Не кине і не знайде! – відповідає щоразу мені на мої докори.
А раптом ти завагітнієш, а він скаже, що не хоче дітей? Тоді що? – наступаю я далі.
Вона лиш з-під лоба глипнула на мене і змовчала, зціпивши зуби.
Однак я не можу заспокоїтися, тому наголошую на тому, що це великий сором он так з хлопом жити без шлюбу. Він звик, що все має, що йому треба, тому й не ворушиться, щоб усе було як у людей – штамп у паспорті і вінчання в церкві. Тоді ти почуватимеш себе по-іншому. Увійдеш в права законної дружини. А так хто ти? Заміжня? Чи дівиця? Дружина? Чи коханка? – невгавала я.
Врешті дочка не втрималася і попросила, щоб я замовкла. А сама, мабуть, таки трохи задумалася над моїми словами, бо не минуло й місяця, як (тепер уже) мої діти побігли до загсу, а до року часу в нас народилася маленька внучечка.
Слава Богу, що все стало на свої місця. Що таки взялася за голову моя дочка. А от її подружку, Галю, яка також тривалий час жила на віру, як це зараз модно – Василь таки покинув. Хоч була вже в положенні. Не змогла втримати хлопа навіть животом. Що ж поробиш, як постелила собі Галя, так і виспиться тепер.
