До кого ви? Ганна Михаїлівна разом із Богданом вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Михаїлівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я донька Андрія старшого сина Ганни Михаїлівни.
Ганна Михаїлівна сиділа на лавці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Нарешті прийшла весна. Лише Богу було відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну зиму не переживу!» подумала вона і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки, чекала цього моменту. Гроші на похорон давно зібрала. Свій наряд теж підготувала.
Ніщо не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Михайло Петрович, високий і сильний, та четверо дітей три сині й одна донька. Жили дружно, помагали один одному, рідко сварилися. Діти виросли й розлетілися, як птахи.
Два старших сини вступили до університету, а потім розїхалися по містах. Середній навчався погано, але згодом зайнявся бізнесом і поїхав за кордон. Донька теж не залишилася в селі після школи вирушила до Києва та незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою мобільних телефонів почали дзвонити. Згодом зявилися онуки. Ганна Михаїлівна брала стару валізу й їхала до когось із них, щоб допомагати.
Але минули роки, онуки виросли. Дзвінки ставали рідшими, а потім і зовсім припинилися. Дітям було не до неї робота, власні сімї, турботи.
Востаннє вони зібралися всі, коли не стало Михайла Петровича. Високий, здоровий чоловік, здавалося, проживе віку. Але вийшло інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і це припинилося.
Ганна Михаїлівна намагалася телефонувати сама, але швидко зрозуміла вони зайняті. І відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї, дзвонив, і тоді вона тиждень ходила усміхнена.
Одного разу вона знову сиділа на лавці й думала про минуле.
Добрий день, тітко Ганно! за парканом стояв молодий хлопець і усміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Богдане? Це ти?
Так, тітко Ганно! він радісно зайшов у двір.
Богдан був сином сусідів, які постійно сварилися й пили. Він завжди був голодним, бідним хлопчиком. Ганна Михаїлівна годувала його, дарувала одяг і прихищала, коли батьки влаштовували бійки.
Не довго прожили його батьки. Обох не стало. Богдана забрали до дитбудинку, і з того часу вона його не бачила.
Де ти був усі ці роки? запитала вона, не в силах сховати радості.
Спочатку в дитбудинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село відроджувати!
Що вже там відроджувати? махнула рукою Ганна Михаїлівна. Усі розїхалися.
Нічого, справимося!
І почалося вона нове життя. Богдан влаштувався до найбільшого фермера в селі.
У вільний час лагодив свою стару хату, що лишилася його після батьків, та й Ганну Михаїлівну не забував допомагав по господарству. Вона знову почала сміятися. Називала його не інакше, як «синочком». Так вони прожили три роки.
Їду я, тітко Ганно, сказав одного разу Богдан. Фермер зовсім зажері
