‑ Ви до кого? – Марія Федорівна разом із Миколою вийшли на ганок і подивилися на гостя.
‑ Я до Марії Федорівни! Я — її онука, точніше, правнучка. Я — онука Олекса, старшого сина Марії Федорівни.
Марія Федорівна сиділа на лавці, залитій сонцем, і насолоджувалась першим теплом. Нарешті настала весна. Тільки Бог знав, як вона пережила минулу зиму.
“Ще одну зиму не протягну!” – подумала Марія Федорівна і з полегшенням зітхнула. Рухатися стало не страшно, а навіть чекала цього моменту. Горох давно назбирала, нові сукні купила. Ніщо її на цьому світі не тримало.
***
Колись у неї була велика родина – чоловік, Федір Іванович, високий, і четверо дітей – три хлопці та дівчинка. Жили дружно, допомагали одне одному, рідко сварилися. Діти виросли і розлетілися по різних селах.
Старші два сини вступили до інституту, а потім роз’їхались по містах працювати. Середній навчався погано, зростав і створив успішний бізнес, який згодом забрав його за кордон, і він залишився там. Донька також не залишилась у селі – полетіла в Київ і незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідвалися до батьків, писали листи, а з появою мобільного зв’язку – телефонували. Один за одним приїжджали онуки. Марія Федорівна час від часу брала стару пошарпану валізу і їздила в гості до дітей.
Поступово й онуки виросли з бабусиної опіки. Дзвінки ставали рідшими, і навіть про візити діти вже не думали – робота, сім’я, власні діти, що дорослішають.
Триггером для останнього приїзду стали новини про смерть Федора Івановича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе сто років, а виявилося інше.
Після похорону діти роз’їхались. Спочатку телефонували матері, та згодом дзвінки перестали.
Марія Федорівна намагалася телефонувати сама, але зрозуміла, що діти вже не чують її і відступила. Так пройшло десять років. Щороку хтось із дітей згадував про неї, телефонував, і вона тиждень ходила по дому, посміхаючись сама собі.
Одного разу, сидячи на лавці, вона почувала:
‑ Доброго дня, тітка Маріє! – за парканом стояв молодий хлопець і радісно посміхався. – Не пам’ятаєте мене?
Марія Федорівна примружилася:
‑ Миколо! Ти що?
‑ Так, тітка Маріє! – зрадів хлопець і зайшов у двір.
Микола був сином сусідів, які не могли прожити без вечері та компанії. Марія Федорівна пам’ятала його як вічно голодну дитину, якій вона підгодовувала, віддавала зайвий одяг і пропускала ночівлю, коли батьки влаштовували чергову гулянку.
Батьки Миколи не довго прожили. Після їхньої смерті хлопчика забрали і відвезли кудись, і з того часу Марія Федорівна його не бачила, дуже сумувала.
‑ Де ж ти був так довго, Миколо? – зраділа жінка.
‑ Спочатку в дитячому будинку, потім у армії, потім навчався. Тепер повернувся до рідної землі. Буду піднімати наше село!
‑ Що піднімати? – махнула рукою Марія Федорівна. – Усі роз’їхалися.
‑ Ніщо! Не пропаду!
І розпочалося нове життя. Микола знайшов роботу у Івановича, найбільшого фермера в селі.
У вільний час він лагодив стару хатинку, що залишилася після батьків, і допомагав Марії Федорівні по господарству. Марія Федорівна сміялася, ніби він був її сином. Так пройшли три роки.
‑ Їду, тітко Маріє, – мовив колись хлопець, ніби вибачаючись, – Іванович став без грошей, хоче, щоб працювали, а платити не хоче. Я поїду заробляти. Не ображайся!
‑ Що ти, Миколо, які образи? Їдь з Богом! – відповіла Марія Федорівна.
Знову вона залишилась одна. Іноді самотність змушувала її плакати, проте щось тримало її на цьому світі.
****
‑ Доброго дня, тітка Маріє! – почувся знайомий голос. Марія Федорівна перевела погляд на паркан і побачила знайоме обличчя.
‑ Миколо! Невже ти?
‑ Я, тітко Маріє! – високий, добре одягнений молодий чоловік увійшов у двір. – Ось, повернувся! На зовсім!
‑ Ой! Яка радість! – заметушилася Марія Федорівна. – Ходи, Миколо! Я швидко чайник поставлю!
‑ Чайник – добре! – усміхнувся Микола. – Я щойно з дому виходжу, не знав, що застану тебе без гостинців!
Через півгодини щаслива Марія Федорівна і не менш щасливий Микола сиділи за столом, пили чай у старовинних чашках і не могли навести розмову.
‑ Я вже на той світ збираюся, Миколо, – змахнула сльозу Марія Федорівна.
‑ Не кажи! – жартівливо підняв палець юнак. – Я приїхав, і ми з тобою, тітко Маріє, будемо жити разом! Що вражати! Я заробив грошей, розвиватиму господарство! Тож тебе вже ніколи не буде!
Голос дівчини прозвучав у дворі:
‑ Господарі! Хто вдома? – дзвінкий дівочий голос порушив їхню розмову. Марія Федорівна виглянула у вікно і побачила дівчину в короткому пальті та високих підборах.
‑ Ви до кого? – Марія Федорівна разом із Миколою вийшли на ганок і подивилися на гостя.
‑ Я до Марії Федорівни! Я її онука, точніше, правнучка. Я онука Олекса – старшого сина Марії Федорівни.
Жінка з хлопцем обмінялися поглядами.
‑ Я дзвонила, а телефон вимкнено! Тож приїхала на удачу!
‑ Проходь! – розгублено запросила Марія Федорівна, а Микола підскочив до дівчини і взяв її валізу.
Віру, правнучку Марії Федорівни, зустрічала тепла усмішка. Вона розповідала, що не любить місто, хоче жити в селі, а дід Олекса запропонував їй залишитися на кілька місяців. Він телефонував, батько телефонував, і вона лише не могла додзвонитися. Тепер вона має гроші, подаровані батьком і дідом, і під’їде на сесію, а потім поїде.
‑ Живи скільки захочеш! – нарешті сказала Марія Федорівна. – Тільки на радість!
Минув місяць. Марія Федорівна спостерігала з лавки, як Віра вправно працює в городі. Містянка вона вже не здавалася.
З допомогою Миколи Віра переорала давно занедбаний город, розділила його на грядки, поставила теплицю, купила розсаду у сусідів і почала посів.
Микола не сидів без діла. На зароблені гривні він розпочав будівництво сучасної ферми, найняв робітників, підлатав дах Марії Федорівни і встановив індивідуальне опалення замість печі.
Марія Федорівна раділа, посмішка не сходила з її обличчя. Вона знову не була одна.
Лише іноді тінь смутку накривала її, коли вона думала, що Віра скоро поїде в місто. Вона вже звикла до правнучки.
‑ Як же я, Віро, тут одна з городом впораюся? – зітхала Марія, упаковуючи пиріжки для правнучки у пакет.
‑ Тільки воду в бочку не забувай, я її полл’ю! А я вже приїду і підтримаю! – усміхнулася Віра.
‑ Ти повернешся? – зраділа Марія.
‑ Звісно! Не можу залишити тебе! Полюбила я тебе, бабусю, усім серцем. А Микола мені пропозицію зробив – весілля восени! Куди без чоловіка? А він – сільська людина!
Через рік Марія Федорівна готувала на сонечку колискову, гойдала коляску зі сплячим правнучком. Віра з Миколою працювали на фермі, і спільними зусиллями вона процвітала, підносячи село.
Марія Федорівна подивилась на правнучка, що мирно спав, і подумала:
– Я ще не готова йти на той світ! Мені ще дітей допомагати треба!
👍 Ставте вподобайки та залишайте коментарі! Якщо хочете ще історій – не забувайте про лайки, це надихає нас писати далі.
