“Ви мені нічого не зробите. Я не винен,” — залепетів Микита й поп’явся назад. Його трусило від страху.
На початку червня встановилася справжня літня спека. Люди, знуджені міською задухою, тікали з пороху й смогу на дачі, у село, до річки. Тарас із дружиною та донькою теж виїхали рано-вранці на вихідні до маленького селища, де він виріс і де жила його мати.
“Ну що, готові? Нічого не забули? Тоді поїхали, поки спека не розігналася,” — скомандував Тарас, сідаючи за кермо.
Марійка посіла поруч із татом, а Оля влаштувалася ззаду, подалі від кондиціонера.
На родинній нараді вирішили, що останні канікули Марійка проведе у бабусі. Їй не хотілося їхати з міста, але друзі вже роз’їжджалися хто куди, і залишатися було нудно.
“Чого така сумна? Побачиш, тобі сподобається. Там же є друзі. Ще й не схочеш повертатися,” — підбадьорив доньку Тарас.
“Та годі, тату, усе нормально,” — буркнула Марійка, пристібаючи ремінь.
“Оце інша розмова,” — повеселішав Тарас. “Останні довгі канікули. Наступний рік — випускний: іспити, вступ, а далі вже й зовсім доросле життя.”
Місто прокидалося, зкидаючи з себе сонну млявість. Дороги ще не забилися машинами, тому вони швидко виїхали за межі.
Сонце тільки починало підніматися. Промені пробивалися крізь листя дерев уздовж траси, немов гострі голки, били в очі. “Усе ж добре, але чому серце так неспокійне?” — подумав Тарас, дивлячись на сіре полотно дороги під колесами.
За чотири години вони в’їхали в селище, потонуле в зелені й квітах. Бабуся відчинила двері, схвильовано звела руки — нарешті приїхали — і всіх по черзі розцілувала.
“Як же Марійка виросла! Майже наречена. Тарасе, я спекла твої улюблені пиріжки. Заходьте ж у хату, чого тут товчетеся?” — радісно метушилася мати.
“Тут усе, як раніше,” — зітхнув Тарас, озираючи кімнату й вдихаючи знайомий з дитинства запах. “Нічого не змінилося. Навіть речі лежать на тих самих місцях. Мам, і ти все така сама,” — Тарас обійняв матір.
“Та годі тобі, що вигадуєш,” — мати відмахнулася. “Голодні, певно, з дороги? Мийте руки — і за стіл.”
“Ти, мам, стеж краще за цією нареченою. Не пускай надто на волю. Щоб поночі не блукала,” — сказав Тарас, відкусуючи від пирога й микаючи від задоволення.
“Та годі тобі, сам-то забув, яким у її віці був?” — усміхнулася мати, підсуваючи сину чашку з домашнім морсом.
“Оце воно як. Ну-ну, ба, розкажи, яким він був. А то виходить, ніби святим народився,” — парирувала Марійка.
Бабуся метушилася, ставила на стіл смаколики, мимохідь глянула у вікно.
“Може, кому чаю гаряченького?” — озирнулася на довгоочікуваних гостей. “У дворі вже сидять твої друзі, чекають. Побачили машину,” — бабуся хитрМарійка вигукнула: “Я ж казала, що все буде добре!” — і посміхнулась, так слабко, що у Тараса на очі виступили сльози.
