З приходом старості ти усвідомлюєш, скільки часу вже прожила, скільки всього змінилось, скільки пережилось. А ще починаєш шкодувати, що щось не зробила за цей час.
Так сталось і в мене. Все своє життя я присвятила комусь іншому. Спершу це була важка робота й життя в селі. Я була найстарша в сім’ї, а тому на мою долю випало не тільки працювати по господарці, а ще й виховання молодших.
Часу на себе та свої бажання не було. Було лише “треба”. Було лише “мушу”.
Далі я вийшла заміж та народила дітей. За чоловіком доглядала за дітьми доглядала, а як пішли в садочок, а потім і в школу, то пішла на роботу. Тепер в мене було чотири роботи: заробіток, хатні справи, догляд за чоловіком, який і води сам собі не наших і виховання трьох дітей.
В мене ледве вистачало часу на сон. Я не могла ні посидіти і повишивати, ні зайнятись живописом, який я так сильно любила. Так пройшло моє життя. Але я ним ні краплі не задоволена. Тому, коли я нарешті вийшла на пенсію, діти вже були дорослими та зі своїми дітьми та сім’ями, я вирішила, що всі заощадження, які я мала витрачу лише на себе. Буду подорожувати, жити на повну та насолоджуватись тим, що так завжди любила. Чоловік покинув цей світ через свою пристрасть до оковитої років з десять тому. Тож з тих пір більше ніхто мене не сіпає туди-сюди, лишень би біля нього побігати.
Але не тільки про це я хотіла б вам розповісти. Ви можете засуджувати мене та казати, що я жахлива мати і бабуся, але я вигнала своїх онуків зі своєї квартири. Зачекайте. Я поясню.
Діло в тому, що моя старша донька без мого дозволу стала командувати моїм житом. В цій квартирі прописана лише я і власницею є лише я. Але донька вирішила, що це вже її майно, тому взяла та поселила до мене свою доньку із зятем.
Мене це обурило, про що я сказала їй, але моя власна дитина сказала мені, що я вже стара і мені й так не треба багато місця. Та й взагалі, мені скоро n0мu pamu, тому мене не має хвилювати хто живе в мій квартирі.
Тоді я не стрималась та викинула речі своєї нахабної онуки, яка характером ще гірша за мою доньку, викинула речі зятя заодно, бо він просто дармоїд, що жив за мій рахунок та за рахунок онуки.
На крики та верески доньки з онукою та нахабне повернення їх в мою квартиру, я подала на них до суду. Ось так! Вони не поважають мене та вже вважають покійною, то чому я маю думати про сімейні зв’язки. Я виховувала їх достойно, але вони вирішили піти іншою дорогою та стали геть іншими людьми.
Суд я виграла. Звісно ж, бо це моя квартира і я можу розпоряджатись хто може бути в моєму домі, а хто ні. Я хочу прожити залишок свого життя в комфорті, а не тіснитись в квартирі з такими дармоїдами.
Родичі на мене образились, а для подруг та друзів мого ж віку я стала героїнею. І я рада, що тепер в абсолютному спокої можу собі жити та насолоджуватись тишею, спокоєм та затишком самотності.
