Я все життя всю себе вкладала в дітей. їх у мене двоє – син та донька. Між ними велика різниця у віці, майже 17 років. Старший живе та працює в Іспанії, емігрував ще коли йому було 19, там одружився і осів. Молодша живе тут. Не знаю, що саме я не так робила коли виховувала її… Можливо мало часу приділяла, бо ми з чоловіком багато працювали, щоб була змога дати їй все найкраще.
Заробили їй на квартиру, і коли донька вийшла заміж, то переїхали туди з чоловіком. Я гордилась тим, що ми з чоловіком змогли не виїжджаючи з країни, не скитаючись по заробітках – купити квартиру і доньці, і собі. Бо до того в гуртожитку жили.
Моя мати залишила мені хату неподалік міста, думали з чоловіком її продати, але коли він раптово помер – мені вже було не до того. Вирішила залишити, хоч буде куди поїхати і розвіятись.
А ще я завжди любила поратись на грядках. Тому хата в селі – це ще один плюс для мене. Вирощую і помідори, і перець, огірки є. То все вимагає догляду і часу, але так як я пенсіонерка, то часу в мене вдосталь. І заняття маю, і овочі свіжі.
Донька моя, нещодавно народила, а чоловіка якраз звільнили. Вже більше ніж півроку не може знайти гідної роботи, то зарплата маленька, то умови на роботі важкі. Тому чую за собою якийсь певний обов’язок, чи що, тому і помагаю грішми.
Нещодавно приїхали з внучкою до мене в гості. Почали розмовляти, і тут зять видає:
— Ми тут подумали, що було б добре якийсь бізнес розпочати, власний.
— Ну ви молодці, що захотіли щось своє відкрити. А який саме бізнес?
— Квартиру подобово здавати.
— Щось не розумію, яку квартиру хочете здавати?
— Твою! – впевнено відповів зять.
Я не знала, що відповісти на це ствердження! Донька лиш ніяково глянула на мене і вибігла з кімнати. Тут зять продовжує:
— Ну погодься, тобі ж краще в селі буде!
— Та нічого не краще, любий зятю! А взимку як мені тут? Вікна дерев’яні – вітер дує в хаті, води не то що гарячої, взагалі ніякої нема. Ти ж маєш розуміти, що тут немає умов для життя. Я ще ні разу тут не ночувала, весь час їжджу з міста сюди, бо це неможливо. Як ви так вирішили вже, а мене навіть не запитали?!
Зять лише нервово перебирав пальцями і видав:
— Мамо, ви перегибаєте палку. Нормальні тут умови, люди ще не в таких живуть. А ми молода сім’я – нам помагати треба. Що ви свою доньку не любите?!
У мене аж сльози на очі навернулись. Я не очікувала почути таке. Я все життя працювала для своїх дітей, зятя прийняла як рідного сина, все для них… А що отримала взамін? Не витримала цього – поїхала геть. Серце схопило, от другий тиждень мучаюсь. А донька мене уникає, на телефонні дзвінки не відповідає, думаю, що соромно їй. Зять лиш дзвонить. Питає, коли йому приїхати, щоб допомогти з переїздом.
І що мені робити? З одного боку ніби і хочу для доньки найкращого. А з іншого – розумію, що не виживу там.
