Я ніколи не вірила у сни. Але якось мені дідусь покійний приснився. Він спілкувався зі мною, наче наяву, почав скаржитися, що йому важко. А ще сказав, що дуже за будинок свій у селі хвилюється – хоч би він не завалився без мешканців.
Зранку я прокинулася. Розбудила чоловіка. Добре, що вихідний був. Я попросила Ігоря поїхати у село. Він не відмовив.
По дорозі ми заїхали до церкви, поставили свічку за упокій дідуся. Потім були на цвинтарі, пом’янули, перехожим милостиню дали, прибрали на могилці. Після цього поїхали до старого будинку.
Коли зупинилися біля дідової хати, то дуже здивувалися. Тут, напевно, хтось жив. Справа у тому, що у дворі викошено було, порядок скрізь. Ми стояли з округленими очима і дивилися один на одного.
Тим часом з будинку вийшов молодий чоловік. А за ним вибіг хлопчик років шести.
– Добрий день! Ви когось шукаєте? – запитав чоловік.
– Та ми взагалі хотіли наш будинок оглянути! – відповіла я.
– Ви – господарі цього дому? Заходьте, будь ласка, я зараз усе поясню… – винувато опустив очі незнайомець.
– Дуже хотілося б…
Ми зайшли у будинок. Там було чисто, тепло та затишно. Усі речі залишалися на своїх місцях, як було за життя діда.
Олег запросив нас до столу. Налив кави і поставив перед нами тарілку з млинцями.
– Я – Олег. А це – мій син Богдан. Ви вже вибачте, що ми до вас ось так, без дозволу заселилися. Просто іншого виходу у мене не було. Я виховувався у дитячому будинку. Мама Богдана теж сирота. Ми одружилися відразу після випуску з інтернату. Влаштувалися на роботу, жили у власній однокімнатній квартирі. Потім у нас Богданчик з’явився. Дружина моя, Ліза, померла два роки тому від хвороби. А тут ще й карантин почався. Мені довелося піти з роботи. Щоб мати якісь гроші, я здав своє житло у найм. Друг мій сказав, що у цьому селі багато порожніх будинків. От я і вирішив пожити тут хоча б рік. Просто немає куди діватися. Якщо не виженете, ми поживемо трохи, потім я роботу знайду і переїдемо з сином назад у місто.
Мене ця історія дуже розчулила. Було видно, що й Ігор не проти того, щоб Олег з Богданом трохи пожили у дідусевому будинку. На перший погляд, спокійний та хазяйновитий цей чоловік був, хотілося йому довіряти.
– Ми ще й ділянку городу з Богданчиком засадили. А бабуся одна козу дала покористуватися. Я сам її дою. Богданчик любить молоко. Не бажаєте спробувати?
Так у дідусевому будинку доглядач з’явився. Ми часто навідували батька з сином, продукти їм з міста привозили.
А потім вони переїхали до міста. Олег влаштувався на роботу, Богдан до садочка ходить. Зізнаються, що сумують за дідусевим будинком. Тому ми разом частенько їздимо у село.
