Ви знаєте який вигляд мають таргани? Бачили на фото? А я бачила їх наживо та боюся, що вони надовго стануть моїми сусідами. А все це через впертість мого нареченого.
Ми з Артемом познайомилися на виставі нашого місцевого аматорського театру. Після вистави було її обговорення та ми “зчепилися язиками”. Незчулися, як проговорили усю дорогу до мого дому. Коли настав час прощатися, Артем запитав коли він побачить мене знову. Згодом ми відвідали ще декілька цікавих заходів та зрозуміли, що не можемо один без одного жити. Артем не довго думаючи запропонував мені стати його дружиною. Мовляв, чого тягнути, адже ми й так знаємо, що будемо разом.
Мене дуже здивував такий поспіх, але я раділа рішучості коханого, адже це доводило, що я йому дійсно небайдужа.
Я привела Артема знайомитися з батьками. Батько відразу сказав, що не такого зятя він хотів. Мене дуже здивувала така прямолінійність, але Артем не міг мовчати та сказав, що мені з ним жити, а не моїм батькам.
Я зрозуміла, що ідилії в родинному житті у нас не буде. Батьки живуть у двокімнатній квартирі та я їх єдина донька. Якби все було добре, то ми з Артемом жили б з батьками, але очевидно, що це неможливо.
Коханий сказав, що це не біда, адже у нього є кімната в гуртожитку. Від цього слова у мене по шкірі почали бігати мурашки.
Та я подумала, що з коханим хоч на край світу та що не завжди ж ми будемо тут жити.
Перше, що мене вразило це те, що тут ванну з туалетом ділять між собою чотири сім’ї. Фу!
Але навіть це ще не найгірше. Мене дуже неприємно вразили наші сусіди, які не платять за комунальні платежі. Ні, не безхатьки, а таргани. Вони там просто величезні. Побачивши один їх один раз, я почала бачити їх повсюди.
Артем сказав, що я можу не боятися, адже вони мене не з’їдять. Та мені вже досить того, що вони скрізь бігають. Як люди можуть тут жити?!
В будинку проживає багато неблагонадійних сімей, які постійно влаштовують якісь гуляння до пізньої ночі. Інколи фінішем цих гулянь стає приїзд поліції або швидкої допомоги.
Малі діти плачуть, пияки галасують, ванна постійно зайнята, таргани скрізь бігають. Не для того я виходила заміж, щоб це все бачити. Мої сусідки якось косо на мене дивляться, намагаються чимось зачепити, називають мене “Принцеса”.
Я вже просила Артема піти винаймати житло, а його кімнату в гуртожитку здавати квартирантам, так ні, коханий каже, що звик до своєї кімнати та не хоче нічого змінювати.
А як до такого можна звикнути? Не розумію.
Артем каже, що ми будемо більше витрачати, якщо винайматимемо житло. От якби у нас були гроші на покупку квартири, то він би ще подумав про переїзд.
Дивлячись на те, як я страждаю, батько сказав, щоб ми приходили до них жити. Він вже навіть прийме Артема як зятя та слова поганого йому не скаже. Все це лише для того, щоб я жила в комфорті. Але коханий на це не погоджується.
А зовсім нещодавно Артем сказав, що хоче стати батьком, мовляв, вже пора та, коли у нас буде дитина, то це ще більше скріпить нашу сім’ю.
Яка ще дитина в таких умовах? Та вона з болячок не вилазитиме і ростиме знервованою через постійні крики за стіною. А як уявлю тарганів поруч з нею, то мені робиться недобре.
Іноді я хочу звідси втекти, нормально прийняти ванну, виспатися, відпочити від усього цього жаху. Але іншого виходу, як розлучитися, я не бачу. Принаймні покищо.
Я уже знаходжуся на межі нервового зриву. Не знаю чи довго ще так витримаю. Чому Артем не хоче нічого змінювати? Який є вихід з цієї ситуації?
