«Пробач, Соломіє, але тепер вона житиме у вас…»
Соломія та Тарас зранку возились у дворі. Листя з дерев падало безперервно, двір вкрився жовтим килимом, а тиша була такою затишною, що навіть думки ліниво розпливалися. Але раптом тишу порушив дзвінок на телефоні. Тарас глянув на екран і, скривившись, промовив:
— Мама… Зараз дізнаємось, що в неї трапилося.
Він увімкнув гучний зв’язок, і голос Вікторії Павлівни пролунав різко та тривожно:
— Тарасе, збирайся! Терміново приїжджай до мене.
— Що сталося? — напружився Тарас.
— Їдемо забирати Маріанну з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав її з дому.
Соломія, що стояла поруч із мітлою, зблідла. Маріанна — сестра Тараса. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому жили Соломія з чоловіком, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не лише гроші, а й серце. Тарасу ця ідея спочатку здавалася шаленою: продати квартиру, переїхати за місто, почати все з нуля. Але Соломія вміла переконувати. І будинок вийшов саме таким, як вона уявляла.
Спочатку все було ідеально. Навіть свекруха, яка спершу скреготала зубами, на новосіллі захоплено говорила: «Соломійко, ти розумниця, будинок — як із казки!»
А потім почалося.
Кожної п’ятниці до них, як за розкладом, приїжджала Вікторія Павлівна, а разом із нею — Маріанна, її чоловік Богдан і їх троє дітей. Гості не просто приїжджали — вони оселялися. Їжа — на Соломії, прибирання — теж. Ні допомоги, ні подяки. Коли Соломія звернулася з цим до Тараса, він відмахнувся: «Та ну, це ж родичі. Допомагаємо».
Одного разу вона навіть наважилася попросити Маріанну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я тільки з салону! Зіпсую манікюр». Соломія стиснула зуби й мовчки пішла мити сама.
Коли Маріанна з’явилася сама, без чоловіка, Соломія з полегшення зітхнула. Мінус один. Але незабаром радість змінилася тривогою — Маріанна ходила по дому як тінь, ридала вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Богдан подав на розлучення. Мало того — виставив Маріанну з дітьми, заявивши, що квартира — його, і ділити нічого.
— Але я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалася Вікторія Павлівна. — У мене особисте життя. Я виходжу заміж. Нехай поживуть у вас.
Соломія завмерла. У них? З дітьми? І на скільки?
Тарас опустив очі:
— Ну як ми її залишимо? Родна ж. Треба допомогти.
Маріанна переїхала. І якщо раніше Соломія хоч у вихідні могла перепочити, тепер кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Маріанна, ні діти не допомагали — все впало на неї. А Тарас… лише дратувався: «Годі скаржитися. Трохи потерпи».
Через два місяці терпіння Соломії урвалося. Після чергової сварки вона зібрала речі та поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди. Ти не гідна нашої родини. До речі, будинок залишиться Маріанні. Тарас будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Тарас усвідомив все надто пізно. Він приїхав до Соломії сам. Сказав, що вигнав Маріанну з дітьми, що зрозумів, де його сім’я. Хотів повернути дружину.
Соломія повернулася. Але вже іншою. Сильнішою. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Соломія не шкодувала.
Інколи, щоб побудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати родиною.
