«Пробач, Соломіє, але тепер вона житиме у вас…»
Соломія і Богдан зранку прибирали двір. Листя з дерев сипалося безперервно, а під ногами лежав золотий килим. Тиша була такою спокійною, що навіть думки не турбували душу. Та раптом тишу розірвав дзвінок на телефоні. Богдан глянув на екран і, скривившись, промовив:
— Мама… Зараз дізнаємося, що трапилося.
Він увімкнув громовідвід, і голос Марії Іванівни пролунав різко й тривожно:
— Богдане, збирайся! Терміново приїжджай до мене.
— Що сталося? — знервувався Богдан.
— Їдемо забирати Мар’яну з дітьми. Все, кінець! Чоловік вигнав її з дому.
Соломія, що стояла поруч із віниками, зблідніла. Мар’яна — сестра Богдана. З дітьми. Без даху над головою?
Будинок, у якому жили Соломія з чоловіком, був її мрією. Просторий, із затишною верандою, садом, новими меблями — вони будували його разом, вкладаючи не тільки гроші, а й серце. Богдану спочатку ця ідея здавалася божевільною: продати квартиру, переїхати за місто, починати все з нуля. Але Соломія вміла переконати. І дім вийшов — саме таким, яким вона його уявляла.
Спершу все було чудово. Навіть свекруха, яка спочатку скреготала зубами, на новосіллі захоплювалася: «Соломієчко, ти розумниця, будинок — казка!»
А потім почалося.
Кожної п’ятниці до них, немов за розкладом, приїжджала Марія Іванівна, а разом із нею — Мар’яна, її чоловік Тарас і троє їхніх дітей. Гості не просто приїжджали — вони влаштовувалися надовго. Їсти — на Соломії, прибирати — теж. Ні допомоги, ні подяки. Коли Соломія заговорила про це з Богданом, він відмахнувся: «Та годі тобі! Це ж рідні. Допомагаємо».
Одного разу вона навіть насмілилася попросити Мар’яну помити посуд. У відповідь почула: «Ти що, я щойно з салону! Зіпсую манікюр». Соломія стиснула зуби й мовчки пішла мити сама.
Коли Мар’яна з’явилася сама, без чоловіка, Соломія полегшено зітхнула. Мінус один. Але незабаром радість змінилася тривогою — Мар’яна ходила по хаті, як тінь, плакала вночі, сварила дітей. Потім свекруха все пояснила: Тарас подала на розлучення. Більше того — вигнав Мар’яну з дітьми, заявивши, що квартира — його, і ділити нічого.
— Але я ж не можу взяти її до себе! — виправдовувалась Марія Іванівна. — У мене особисте життя. Я виходжу заміж. Хай поживуть у вас.
Соломія застигла. У них? З дітьми? І на скільки?
Богдан опустив очі:
— Ну як ми її покинемо? Це ж рідна. Треба допомогти.
Мар’яна переїхала. І якщо раніше Соломія хоч у вихідні могла перепочити, тепер — кожен день був у режимі «дитячий садок плюс їдальня». Ні Мар’яна, ні діти не допомагали — все лежало на ній. А Богдан… лише дратувався: «Годі скиглити. Трохи потерпи».
Через два місяці терпіння Соломії урвалося. Після чергової сварки вона зібрала речі й поїхала до подруги.
А свекруха подзвонила з холодною впевненістю:
— Правильно. Іди геть. Ти не гідна нашого прізвища. Дім, до речі, залишиться Мар’яні. Богдан будував його на нашій землі. Тобі тут нічого не належить.
Богдан усе зрозумів надто пізно. Він приїхав до Соломії сам. Сказав, що вигнав Мар’яну з дітьми, що зрозумів, де його родина. Він хотів повернути дружину.
Соломія повернулася. Але вже іншою. Сильною. І з умовою: більше жодного дня чужих у її домі.
Свекруха викреслила їх із життя. Але Соломія не шкодувала.
Інколи, щоб побудувати своє щастя, треба навчитися казати «ні» навіть тим, кого звик вважати рідними.
