«Прости, що так довго…»
Олег давно не був вдома. Перші два роки, навчаючись у університеті в іншому місті, він ще приїжджав на канікули. Мати, звісно, годувала до відвалу, готувала все найулюбленіше. Від’ївшись, через пару днів Олегу ставало нудно. Друзі роз’їхалися, робити нічого.
Містечко невелике, знайоме до кожного кущика — за кілька годин обійдеш усе. Виспавшись і пронудьгуваючи ще тиждень, він починав спішити назад.
Мати благала залишитися ще на тиждень, але Олег вигадував якісь надумані справи і з легким серцем їхав. Велике шумне місто вабило його. Ось де не помреш з нудьги, де весело. Він уже й друзями там обзавівся. А тут що робити? Нудно та прісно, аж за щелепи ломить.
На третьому курсі він влаштувався працювати в кафе швидкого харчування. Робота по вечорах, саме в час напливу молоді. Така життя йому подобалася. Та й гроші зайвими не бувають. На стипендію не виживеш. Гордо відмовився від допомоги матері. Мама дзвонила, просила приїхати хоч на Новий рік. Обіцяв, хоча в кафе почався «гарячий» сезон.
Закінчилися святкові дні, розпочалися заняття. Поїздку додому Олег відклав до літніх канікул. Та з настанням літа перейшов на повний робочий день. Життя в великому місті кипіло, час минав непомітно. Ось уже й диплом у руках. Відзначали з курсом кілька днів — роз’їдуться, коли ще зустрінуться?
А потім друг запропонував поїхати працювати до Туреччини.
— Поїхали зі мною. Ти за всіма параметрами підходиш. Давай, тільки рішення треба зараз. Документи потрібно встигнути оформити. Хлопець, з яким мав їхати, раптом передумав — дівчина завагітніла, вирішив одружуватися. Так що, погоджуйся, не пошкодуєш. Контракт на рік. Англійську ти знаєш непогано, турецьку підтягнеш.
Поки молоді, світ подивимось. А потім робота, весілля, діти — за кордон виїжджати раз на три роки на тиждень. «Танцюй, поки молодий, хлопче», — фальшиво заспівав друг.
Олег погодився. Почалися метушливі дні біганини по лікарях, оформлення документів. Перед самим від’їздом подзвонив матері. З провиною пообіцяв, що через рік повернеться і обов’язково приїде.
— Як же так, сину? На цілий рік їдеш?! Хоч на день приїхав би. Я вже забуваю, як ти виглядаєш, — благала мама.
— Вибач. Завтра літаю, квитки вже на руках. Не можу підвести компанію й товариша. Усе, мам, люблю, дзвонитиму…
У Туреччині жили при готелі, харчувалися там же. Хто хотів — знімав житло. Гроші не витрачали, збирали. Чим вони там тільки не займалися. Розслабитися не можна — за будь-яку провину штрафували. Але Олегу сподобалося.
Повернувся він через три роки. Відразу купив квартиру в іпотеку, влаштувався на роботу. Матері дзвонив, але на бігу. Обіцяв приїхати, от тільки справи розбере. Але одні справи змінювалися іншими.
У вихідний з другом вирішили відпочинІ коли він повернувся до Києва, перше, що зробив — узяв телефон і набрав номер Лізи, усвідомлюючи, що найважливіше чекає на нього саме вдома.
