— Олесь, ти точно все взяв? Перевіряти не треба? — гукнула я, зупинившись біля зачинені дверей у ванну.
— Соло, не треба! Все зібрав — цілу валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум душу. Але голос… голос дрібно тремтів. Чи здалося?
— Валізу я бачила. А що туди натягав — ні, — промовила я, відступаючи у бік.
— Соло, зроби, будь ласка, каву! Міцну. Без молока, — додав він уже спокійним тоном, вимкнувши воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила воду, засипала мелену каву, шматочок солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Олесь обожнює каву, зварену моєю рукою. «Ти у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи і побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно загорнула вечерю в рушник, щоб не остигла.
Останнім часом він дедалі частіше затримувався — нібито на роботі. Кар’єру будує. Готується до підвищення. А я — тихо підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний аромат божественного напою! — сказав Олесь, заходячи на кухню і відкидаючи мокрі кучері з чола. Сів до столу, потягнувся за чашкою.
— Соло, сьогодні до мене доставка — чехли на авто замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — промовив, додаючи в каву ложку цукру.
— Звісно. Все як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження зовсім невчасне, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитися не можу. Сам розумієш — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Ну так… Не думала, що на такій посаді доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Так, у мене півгодини в запасі, попрацюю з айфону.
Він підвівся, пішов до іншої кімнати. Чашку за собою не прибрав. Ну й бог із ним — напружений, як струна.
Я потягнулася за його чашкою, і раптом телефон здригнувся — повідомлення. Відкрила.
«Соло, Олесь бреше. Ніяке це не відрядження. Він з Мар’яною Ковальчук летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він сам собі життя зруйнує».
Люба. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… з Мар’яною? Не може бути. Жарт? Але Люба не з тих, хто жартує подібним. І вже точно не стала б дурити.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, як бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила води — і опустилася назад.
Хотілося вити. Кричати. Рознести все вщент. А в голові лише одне: «За що?»
Стиснула злість в кулак. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай іде. А я влаштую йому сюрприз. Не скандалом — вчинком.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Але ось де він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на мої заощадження везе свою першу любов у відпустку.
Про Мар’яну я знала. Олесь сам розповідав, і Люба якось згадувала. Шкільна любов, вертихвістка. Кидала його двічі — то до багатого хлопця втече, то до якогось «перспективного». А тепер знову повернулася. Олесь знову повірив. І знову бреше.
Ну міг би хоча б чесно сказати: «Соло, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або кудись, де його нога ще не ступала.
— Соло, я пішов, вирішив виїхати раніше, — зазирнув на кухню виряджений, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискаючи чашку в руці.
— Що за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Олесь навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. Розридалася. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Люби:
«Соло, як ти?»
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Любо, звідки інфа?
— Подруга Мар’яни розказала. Та знову причепилася до Олеся. Він повірив. Соло, пробач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай їде.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Любо, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою варто спілкування зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звісно, Соло. Тримайся.
Знову відкриваю банк— Соло, ти в порядку? — почув я знакомий голос за спиною і обернулася, не вірячи власним очам.
