— Богдане, ти точно все взяв? Не хочеш перевірити ще раз? — гукнула я, зупинившись біля закритих дверей у ванну.
— Олю, годі! Все зібрав — цілий валізу, ти ж бачила, — відповів він через шум води. Але голос… голос задрижав. Чи здалося?
— Валізу я бачила. А що туди накидав — ні, — пробурчала я, відступаючи.
— Олю, зроби каву, будь ласка! Міцну. Без молока, — додав він вже спокійнішим тоном, вимикаючи воду.
Я пішла на кухню, мовчки дістала турку, налила воду, засипала мелену каву, дрібку солі — як він любить. У нас є кавомашина, але Богдан обожнює каву, зварену мною. «Ти ж у мене турботлива», — казав він учора, повернувшись пізно з роботи і побачивши, як я, за старою бабусиною звичкою, обережно обгорнула вечерю рушником, щоб не охолола.
Останнім часом він частіше затримувався — нібито на роботі. Будує кар’єру. Готується до підвищення. А я — мовчки підтримувала. Готувала, прасувала, терпіла.
— Божественний запах божественного напою! — промовив Богдан, заходячи на кухню й одкидаючи мокре волосся з чола. Сів до столу, простягнув руку за чашкою.
— Олю, сьогодні привезуть чехли для авто — я замовив. Прийми, будь ласка. Оплата при отриманні, — сказав він, додаючи до кави ложку цукру.
— Звісно. Як завжди, — сіла навпроти.
— Відрядження взагалі не вчасно, — продовжив він, зітхаючи. — Але відмовитися не можу. Самі розумієте — шанс, можливо, єдиний. Старший менеджер — не жарти.
— Ну так… Не думала, що на такій посаді доведеться їздити по областях.
— Капризи начальства. Гаразд, у мене ще півгодини — попрацюю з телефона.
Він підвівся, пішов у кімнату. Чашку за собою не прибрав. Та й Бог з ним. Що з нього взяти — на нервах.
Я простягнула руку за його чашкою, і раптом телефон завибрирував — повідомлення. Відкрила.
«Олю, Богдан бреше. Це не відрядження. Він з Марічкою Орловою летить до Італії. Зупини його, поки не пізно. Він собі таким життя зіпсує».
Тетяна. Його молодша сестра.
У мене в голові щось клацнуло. Він… з Марічкою? Невже? Жарт? Але Тетяна не з тих, хто жартує таке. І вже точно не стала б брехати.
Перед очима все поплило. Повітря стало важким, наче бетон. Ледь дихала. З трудом підвелася, налила води — і знову сіла.
Хотілося вити. Кричати. Розбити все на дрібні шматки. А в голові лише одне: «Навіщо?»
Стиснула злість у кулак. Хотіла кинутися до нього, влаштувати скандал, зірвати маску. Але… не стала. Не заслужив.
Нехай йде. А я йому влаштую сюрприз. Не скандалом — ділами.
Відкрила банківський додаток. На спільному рахунку — мільйон двісті. Дивно, але навіть тут він встиг — трьохсот тисяч уже не вистачало. На мої гроші, між іншим. Мої гонорари за проекти, моя робота вночі. А він… на моїх заощадженнях везе свою першу любов у відпустку.
Про Марійку я знала. Богдан сам розповідав, і Тетяна якось згадувала. Шкільна любов, вітрогонка. Кидала його двічі — то до батьків тікала, то до якогось перспективного хлопця. А тепер знову повернулася. Богдан знову повівся. І знову бреше.
Ні, ну міг би сказати чесно: «Олю, кохаю іншу. Вибач». Було б боляче, так. Але не так гидко. А він — як щур. Гроші зняв, про відрядження набрехав, валізу зібрав…
Що ж. Решту грошей зніму я. Сьогодні. До копійки. Потім — розлучення. Його речі — кур’єром до батьків.
Перевірила календар — завтра опівдні важлива онлайн-презентація. Якщо все пройде добре — піду у відпустку. Не в Італію, ні. До Португалії, наприклад. Або туди, де його нога не ступала.
— Олю, я пішов, вирішив виїхати раніше, — заглянув на кухню в костюмі, при краватці.
— Бувай. Вдалого відрядження, — прохрипіла я, стискуючи чашку в руці.
— Що за тон?
— Здалося.
— Я буду сумувати…
— Сумніваюся, що в тебе буде на це час.
— Не проведеш?
— Краще посуд помию.
— Гаразд, пішов.
— Іди.
Двері захлопнулися. Богдан навіть не здогадувався, що пішов назавжди. Завтра зміню замки.
Сіла на стілець. І розплакалася. Гірко. Від образи, від приниження. Зрадник.
Знову повідомлення від Тетяни:
«Олю, як ти?»
Я витерла сльози, набрала її номер.
— Тетяно, звідки інфа?
— Подруга Марійки сказала. Вона знову причепилася до Богдана. Він повівся. Олю, вибач, що так…
— Дякую, що попередила. Я його не зупинила. Нехай йде.
— Він ідіот. Вона його втретє розчавить.
— Його вибір. Тетяно, не кажи йому, що я в курсі.
— Та й не хочу з ним розмовляти. Набрид!
— Дякую. Нам з тобою треба спілкування зберегти. Навіть якщо буде розлучення.
— Звісно, Олю. Тримайся.
ЗновВін ніколи не дізнається, що саме в цей момент я зробила перший крок до своєї нової, вільної житття.
