Піти чи залишитися
Оксана відчинила двері й здивувалася, побачивши доньку Марічку та незнайомого хлопця, який чемно посміхався.
Привіт, мамо, знайомся, це Вітя, випалила донька, вирішила, що вам вже час познайомитись. А тата вдома нема? підштовхнула вона хлопця вперед. Заходь, Вітю, не соромся, у мене найкращі батьки!
Доброго дня, трохи нервувато привітався він і зайшов у кімнату.
Оксана усміхнулася, щоб його підбадьорити, і кивнула у відповідь.
Мам, вибач, що без попередження, тараторила Марічка, ми просто чаю випємо, а потім підемо в кіно.
Вітя поводився ввічливо, скромно посміхався, але підтримував розмову.
Мамо, а де тато? Я хотіла, щоб він познайомився з Вітею.
Ну де ж ще може бути наш тато? У гаражі, звісно! Колупається там, каже, машину треба пропилососити й помити. Ти ж знаєш, він усе сам, на автомийку не хоче відповіла Оксана.
Незабаром Марічка з Вітею зібралися йти. Хлопець подякував і попрощався.
Ой, який ввічливий й вихований, подумала мати, зачиняючи за ними двері.
Марічка вчиться в університеті на другому курсі. Донька вже доросла. Оксана навіть не помітила, як вона виросла. А тепер постійно питає матір про життя, чекає порад: як вчинити, що робити в тій чи іншій ситуації.
Іноді, звісно, мати дає поради, але бувають моменти, коли відповідає:
Доню, на це питання у мене немає точної відповіді й ніколи не буде. Так само, як немає єдино правильних рішень. Іноді життя розставляє пастки, наче підказує: усьому свій час.
У кожного своя доля, і життя розпоряджається по-своєму. Оксана, проживши з чоловіком понад двадцять років, завжди була на роздоріжжі. Вона добре памятає, як подруга Тетянка познайомила її з Іваном.
Оксанко, знайомся це Іван, друг мого Сергія, підвела вона високого й худуватого хлопця, який виглядав ніяковим і трохи розгубленим. Він працює з моїм Сергієм, той давно просив познайомити друга з кимось із подруг. Ну, спілкуйтесь, усміхнулась Тетянка й пішла до свого хлопця.
Студентська дискотека була в розпалі. Оксана з Тетянкою вчились в університеті, навчання добігало кінця. Тетянка з Сергієм збиралися одружуватись через два місяці. Іван виглядав чужим серед студентів, ніяковів, почувався не в своїй тарілці. Сутулився, ніби соромився свого зросту, був трохи незграбним, оглядався, дивлячись на веселу студентську юрбу.
Іване, ти десь навчаєшся? першою заговорила Оксана.
Ні, я вже третій рік працюю водієм, а до того армію відслужив.
Дивно, відслужив, а навіть не подужчав, подумала Оксана. Зазвичай хлопці після армії повертаються іншими. У неї був приклад старший брат.
Ми з Сергієм разом служили, подружились, і після армії наша дружба триває, разом і на роботу влаштувались. Вчився я тільки в школі. А ви, значить, з Тетянкою тут навчаєтесь?
Він дивився Оксані в очі, посміхаючись. А посмішка в нього була хлопячою й чарівною, що вона мимоволі усміхнулась у відповідь, хоча й не хотіла давати йому надії. Він їй не сподобався. Так і відбулась їхня перша зустріч. І якби тоді хтось сказав їй, що це її майбутній чоловік, вона б від щирого серця сміялася.
Але, як кажуть, від долі не втече. Напевно, життя було б нудним, якби ми знали наперед, де і з ким опинимося через рік. Кожного разу, коли Іван запрошував Оксану на побачення, вона думала, що це востаннє ну, погуляють, поговорять і розійдуться. Наступного разу вона відмовить.
Але час минав, а Оксана не наважувалась сказати «ні». З одного боку, їй було трохи шкода цього скромного й доброго Івана, з іншого поруч не було хлопців, до яких вона ставилася б серйозно.
Оксанко, ну як у тебе справи з Іваном? питала Тетянка.
Нормально, сама не знаю як, відповідала подруга.
Вже й на весіллі Тетянки з Сергієм погуляли, Оксана з Іваном були свідками. Вже Оксана закінчила університет і влаштувалась на роботу. Так і зустрічались. І здавалося, вона звикла розуміла, що Іван справжній. Вирішила порадитись з матірю.
Мам, я вже познайомила тебе з Іваном, але не знаю, що робити. Він уже про одруження починає говорити, а я не знаю, що й відповісти. Знаю тільки, що він надійний, працьовитий, турботливий, хоча багато чого не знає, не начитаний і книжки не любить.
Доню, не зациклюйся. Ну й що, що не читає, зате вірний і дивиться на тебе закоханими очима, говорила мати. З часом різниця в освіті стане непомітною.
Прийшов час, і Іван, червоніючи й трохи хвилюючись, зробив пропозицію.
Оксанко, ось тобі, дістав із кишені коробочку з перснем.
