—Дітей виховали, а вона, щойно на пенсію пішла, — тікача! Уяви собі! — скаржився сивий дідусь у вишиванці своєму шаховому супернику.
Осінь тільки почала золотити подвір’я. Повітря було прозоре, немов кришталь.
Так і повелося — все літо пенсіонери збиралися у парку біля хрущовки. Знайшли затишний куточок із лавками й проводили там час, поки спека не відступала. З приходом холодів звичка не зникла — тепер зустрічалися біля під’їзду.
—А може, це ти винен? Від доброго чоловіка не тікають! — жартував Василь, переставляючи туру.
Він сам колись опинявся на місці Миколи, тому добре розумів його почуття.
Дідусь у вишиванці підвів очі — такі ж сріблясті, як і волосся — й усміхнувся:
—Шах і мат, Василю. А щодо Ганни… Вона ж навмисне! Знає, що я без неї як без рук, ось і зробила так — щоб я зрозумів. Перед відходом і каже: «Набридло мені тебе годувати, Миколо! Нічого сам не вмієш, от і йду!»
Навіть не сказала, куди…
—І як тепер, Миколо? — спитав Василь, пригадуючи власний досвід.
—Погано… Точніше, нудно. Хотів у перший же день «празникувати» — навіть горілочки купив. Але відкрити не зміг… Ніхто не лається, не забороняє… І раптом — не хочеться. Така туга навалилася…
Василь засміявся. Все як у нього колись було.
Микола задумався, дивлячись на шахівницю. Чоловіки навколо спостерігали — то з цікавістю, то зі співчуттям. У такому віці залишатися самому — не найкраща доля.
—Подзвони їй, скажи, що покаявся, — запропонував молодший сусід.
—Та хто її знає, що їй треба! — махнув рукою Микола.
—Я в дитинстві кіз пас, — несподівано вставив сусід з п’ятого поверху. — Якщо втікачка не поверталася, я її буряком приманював. Так і ти — знайди спосіб!
—Яким буряком?! — реготав Микола. — У неї всього повно!
—А давай я подзвоню, скажу, що ти вже п’ять днів не відчиняєш? — підказав Володя з третього поверху.
—Оце думка! — аж підскочив Микола. — Влетить як грім! Подумає, що зо мною щось сталося… А я ось — квіти, тістечко!
На тому й розійшлися.
…Наступного дня Володя, як домовилися, зателефонував Ганні: «Миколу вже тиждень не бачив — у квартирі світла нема, двері не відчиняє…»
А Микола не гаяв часу: зранку побігав по магазинах — купив фруктів, торт, три червоних маки. Потім переодягнувся у свій «траурний» костюм — той, що Ганна на родинні збори купила — і почав стіл накривати.
Готово. Ігристе в холодильнику, чайник кипить. Сидить, чекає.
Спека в костюмі, але знімати не можна — треба зустрічати Ганну як слід!
Бігав до вікна — не йде.
Вирішив зустрічати з квітами. Взяв маки — одна вже й похилилася.
Випив чарку, щоб заспокоїтися.
Так і просидів годину, стискаючи квіти, поки очі не почали злипатися. Ліг обережно, щоб костюм не зім’яти, маки поклав на груди — щоб під рукою були…
…Ганна приїхала пізно. З Чернігова — п’ять годин поїздом, потім таксі.
Підійшла до під’їзду — у вікнах темно!
Серце закалатало. Відчинила двері, увійшла… Тиша.
—Господи, невже щось трапилося?..
Увімкнула світло — і аж присіла: на дивані лежить Микола… у костюмі… з маками в руках…
Впала на коліна, сльози покотилися:
—Миколо!..
—Ганнусю! Повернулася! — відкрив очі, простягаючи квіти.
—Живий?! — скрикнула вона. — А я… я думала… Ох ти ж гуляка! Ти ж святкував, певно?!
Лаялася, а він лише посміхався.
—Як же добре ти вдома… — думав він. — Повернулася моя втікачка. Таки приманив!
—Сидить, як той кіт у сметані! — не вгамовувалася дружина. — Я тобі покажу!
—Люблю тебе, Ганнусю… Не покидай мене більше, — тихо сказав він.
Вона замовкла.
—За цей тиждень я все зрозумів…
—І більше не будеш «празникувати»?
—Та я й не починав. Трохи лише сьогодні…
—Ну добре… — вона пішла на кухню, увімкнула світло.
—Ох ти ж… — почулося звідти.
«Гарний бурячок, — думав Микола. — Тепер щодня чимось дивувати треба — тоді вже не втече…»
