Катерина Іванівна стояла на порозі своєї квартири з двома валізами в руках і не могла повірити в те, що відбувається. За спиною з глухим стуком зачинились двері, заклацнув замок. Донька Оксана закрила її на всі засуви.
— Мамо, я серйозно! — гукала Оксана з-за дверей. — Поки не прийдеш до тями, не впущу!
Катерина Іванівна обперлася об стіну під’їзду. Коліна тремтіли, а в голові шуміло. Сімдесят три роки прожила на світі, але такого приниження ще не зазнавала.
— Оксаночко, відчини, будь ласка, — попросила вона, намагаючись стримати сльози. — Поговоримо спокійно.
— Ні! — різко відповіла донька. — Набридло мені сперечатися. Скільки можна терпіти твої витівки?
Витівки. Катерина Іванівна гірко посміхнулася. Витівкою донька називала її спробу захистити онука Данилка від побоїв вітчима.
А почалося все вранці, коли вона прокинулася від дитячого плачу. Данилку було лише вісім років, але плакав він якось безнадійно, по-дорослому. Катерина Іванівна зібралася з дивану — спала вона у вітальні, поступившись своєю спальнею Оксані з новим чоловіком Тарасом — і прислухалася.
— Я ж казав, прибери іграшки! — ревів Тарас. — Скільки можна повторювати?
— Уже прибрав, — схлипував Данило.
— Брешеш! Ось машинка під ліжком валяється!
Лускнув звук ляпаса, потім дитячий крик. Катерина Іванівна не стерпіла і врилася в кімнату.
— Що ви робите? — обурилася вона, побачивши почервоніле обличчя онука. — Це ж чоловік!
— Не втручайтеся, Катерино Іванівно, — холодно сказав Тарас, застібаючи сорочку. — Це не ваша справа.
— Як не моя? Це мій онук!
— А мій пасинок. І я маю право його виховувати.
Оксана стояла біля вікна, відвернувшись від сина. Катерина Іванівна підійшла до Данила і обійняла його.
— Данилку, все гаразд, бабуся поруч.
— Мамо, не пести його, — втрутилася донька. — Тарас правий, хлопчина зовсім розбещений.
— Розбещений? — Катерина Іванівна не повірила власним вухам. — Він відмінно навчається, допомагає по дому, нікому не заважає!
— Ще як заважає, — буркнув Тарас. — Постійно щось кидає, галасує, телевізор на всю гучність дивиться.
— Він же дитина! Діти не можуть сидіти тихо, як ікони!
— Можуть, якщо їх правильно виховувати, — відрізав Тарас і пішов на кухню.
Катерина Іванівна провела онука до школи і всю дорогу думала про те, як змінилося її життя з появою в домі цього чоловіка. Оксана познайомилася з ним півроку тому на роботі. Тарас виявився керівником відділу, де працювала донька. Сорок шість років, розлучений, дітей нема. Спочатку все було чудово — квіти, подарунки, кафе. Оксана сяяла від щастя.
— Мамо, нарешті я зустріла справжнього чоловіка, — говорила вона. — Тарас такий сильний, рішучий. Знає, чого хоче від життя.
Катерина Іванівна радіКатерина Іванівна міцніше стиснула валізи в руках і пішла до найближчої церкви, де знайшла тишу, теплі слова від старої знайомої пані Марії і надію, що одного дня Оксана прозріє, а Данило знову обійме її, називаючи рідною бабусею.
