Ти сама винна, мамо
Олена смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла з кухні відчинити.
— Мам, це до мене, — зупинив її на півдорозі голос доньки. — Я відкрию.
— Гаразд. Я ж не знала…
— Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, — сердито сказала донька, оглянувшись на неї біля дверей.
— Чому свої? Я ж у м’ясному купила фарш…
— Мам, закрий двері. — Донька заплющила очі.
— Так би відразу й сказала. — Олена повернулася на кухню, прикрила за собою двері. Підійшла до плити, вимкнула газ під сковорідкою. Постояла хвилину, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька вдягала куртку. Поруч стояв Ярослав, друг Марійки, не відводячи від неї закоханого погляду.
— Вітання, Ярославе. А ви куди збираєтеся? Пообідайте з нами.
— Добрий день, — усміхнувся хлопець і питально глянув на Марійку.
— Ми поспішаємо, — відповіла та, не дивлячись на матір.
— Може, таки пообідаєте? У мене все готово, — повторила Олена.
Ярослав вагався.
— Ні! — різко сказала донька. — Ходімо. — Вона взяла Ярослава під руку й відчинила двері. — Мам, закриєш?
Олена підійшла до дверей, але не замкнула їх, залишивши щілинку. ПочОлена прислухалася до їхньої розмови на сходовому майданчику, коли Ярослав сказав: “Твої мамині котлети — найсмачніші, я не відмовлюсь ніколи”, і в цю мить вона зрозуміла, що її любов невичерпна, а терпіння — золото, яке колись обернеться вдячністю.
