Ця подія відбувалася в далекі дев’яності роки. Я в той час навчався в військовому інституті. Мене несподівано викликали до керівництва. У кабінеті генерала перебувала дамочка. Вигляд у неї був доволі гнітючий. Жінка плакала. Старшим у нас був колишній бойовий офіцер, який пройшов Афганістан. За вдачею був строгим, але відрізнявся він справедливістю. Курсанти його побоювалися, але поважали.
У такому розгубленому стані я побачив його вперше. Він наблизився до мене і вимовив: «Мені потрібна твоя допомога».
– Чим можу допомогти?
-Мій онук nри cmepті, – промовив генерал. – Минулого року він закінчив військове училище. Ти, можливо, з ним знайомий. Потім він вступив до Військово-медичну академію. З ним стався нeщаcний виnадок. Твій дід може нам допомогти. Він може підказати, що робити?
Я більше нічого не питав. Одразу ж набрав дідуся і через кілька хвилин ми їхали на максимальній швидкості з генералом до діда. На щастя, у нього тоді була відпустка. Ми встигли до його від’їзду за межі міста.
Племінник був разом з нами. Справді його вигляд був не з кращих. В очах порожнеча і погляд згас. Таке відчуття, ніби він думками десь далеко. Я трохи навіть злякався його вигляду.
Пів року тому хлопець вступив до Медичної військової академії. Ні з того, ні з сього з ним стався припадок на уроці. Його направили в лікарню, провели необхідні обстеження, але не виявили ніяких дефектів. Як тільки хлопця виписали, напад трапився знову. А за ним – знову. І знову.
Ніхто не міг пояснити в чому справа. Залишалася надія на мого дідуся. Він один з кращих в районі фахівців з психіатричних захворювань.
Дідусь пішов з юнаком у свій кабінет і хвилинок через п’ятнадцять вийшов вже один.
-Усе. Їдьте додому. – спокійно і тихо вимовив дідусь.
– А внук? Йому ж потрібне лікування! – стала голосити мама хлопця. -Їдьте додому, а ми з ним махнемо разом на дачу.
Одне слово, дідусь нас відправив геть, а сам виїхав за місто. Пройшов місяць і мене знову викликали до генерала. У нього була та ж знайома. Але виглядала вона вже по-іншому – на її обличчі сяяла усмішка.
Опісля зайшов внук. Вигляд у нього був зовсім інший. Від хвороби не було й сліду. Він став дякувати мене за допомогу, а за ним це зробив і його дядько.
Всі вважали це дивом. Бо до того всі лікарі лиш руками розводили. Вважали його безнадійним.
«Ех, скільки таких чудес зробив мій дідусь за життя …», – подумав я.
Після я запитав у дідуся, що було з тим хлопцем. Дідусь відповів, що через надмірні навантаження, як фізичні, так і розумові, у нього трапився нервовий зрив. Його мозок був надто перевантаженим, і він просто завис, як комп’ютер.
Дідусь швидко зорієнтувався, в чому справа, і доручив йому колоти дрова, прибирати город, підмітати – замінив розумове навантаження фізичним. Перепочинок був лише для їжі.
Під вечір хлопець буквально валився з ніг і моментально засинав. Через певний час його мозок відпочив і прийшов в норму. Ніяких таблеток він при цьому не вживав.
Я думав про те, як важливо мати справу з хорошим спеціалістом.
