Женя рано втратила батьків, тому її виховувала тітка по маминій лінії. Заочно закінчила педагогічний університет, і почала працювати вчителькою початкових класів. Діти її дуже любили, а вона їх.
Женя була дуже добра та товариська дівчина. Мала найкращу подругу Марину. Дівчата завжди були як сестри, розказували одна одній свої секрети. Мріяли, як вийдуть заміж за достойних чоловіків, а їхні діти будуть ходити разом до школи. Як будуть дружити родинами.
Марина користувалася більшою популярністю серед хлопців. Одного дня вони приїхала додому не сама, а з нареченим. З Олегом вона познайомилася у місті, де працювала провізором в аптеці. Привезла обранця знайомитися з батьками. Ну і з найкращою подругою Женею.
Женя закохалася в Олега з першого погляду. На хвилину навіть забула, що це обранець її найкращої подруги.
Красивий, високий, чорнявий…Але кохає Марину. Через 2 місяці відгуляли весілля. Женя по доброму заздрила подрузі, але лізти в чуже життя і відбивати Олега вона не мала жодного права.
Виглядала з молодості свою долю, а вона взяла і оселилася в будинку кращої подруги.
Не нарікала, що не озлобилася на ту, яка відбила у неї хлопця. Не судилося, значить.
В селі відкрилася аптека, тому Марина почала там працювати. Олег знайшов роботу в місцевій аграрній фірмі. Потихеньку розпочали будівництво дому…
До Жені залицявся син місцевого власника магазину Богдан. Після довгих тітчиних переконувань Женя погодилася вийти заміж. Відгуляли весілля. А через рік Женя народила чудову донечку Софійку. Та дитина, була напевно, єдиною розрадою для неї. З Богданом сімейне життя не складалося, він був грубим, любив заглянути в чарку, до дитини теж не дуже хилився.
А одного разу, взявши батькову машину покататися, заїхав у нетверезому стані в самісінький ставок. Нещасний випадок. Так Женя стала вдовою…
Марина з Олегом всіляко підтримували Женю. Олег часто допомагав по господарству. Виконував чоловічу роботу. В такі моменти Женя очей не могла від нього відірвати. Олег теж став помічати ці небайдужі погляди.
І здався… На ранок після тієї щасливої ночі Женя поїхала з села погостювати у далекої родички. Якщо сказати чесно-втекла. Їй було дуже соромно дивитися в очі Марині.
Вона вирішила, що це більше не повториться. Через 3 місяці Женя повернулася додому з дочкою. На вигляд змінилася.Покращала. Стала їсти за двох, бо під серцем носила дитину…від коханого чоловіка. Вирішила, що Олег про це ніколи не дізнається. Це буде тільки її дитина. Так буде усім краще.
Так народився Артем. Син став справжньою розрадою для Жені. Олег все допитувався в неї чи не його це син, але Женя вирішила, що не скаже правду. Вона не хотіла, щоб усі знали.
Бог не дав дітей для Марини та Олега. А одного зимового вечора, коли вони поверталися додому з міста у них врізався нетверезий водій. Обоє загинули на місці…
Женя дуже важко переживала смерть коханого, єдине, що тримало її на цьому світі-діти.
Минули роки…
Бабуся Женя вилізла з-під овечої ковдри. В хаті холодно, немає сил розтопити. В грудях пече, душить…Ось зараз вдягну свій теплий халат, і одразу легше стане.
– Може, дочку викликати, послати їй телеграму? Нехай приїде, забере вас або побуде тут, догляне, – ще вчора наполягала фeльдшер.
– Не треба. Ти думаєш, я зовсім хвора? – натягнуто посміхалася Женя.
З Софією в матері стосунки не склалися. Дочка ревнувала матір до молодшого сина. Ніби знала, що всю любов до Олега вона переклала на Артема. Якби могла-душу синові віддала б.
– Його, ти любила більше, ніж мене. Через нього, мамо, я не вступила до університету. Не було ніколи обновок, – дорікала Софія. Не було у мене щасливого дитинства. – Ти ж знала, йому нічого не допоможе. Навіщо прирекла нас на злидні через нього.
Артем ріс хворобливим хлопчиком. А потім виявилося, що у нього вада серця.
Син хворів. Напади ставали все більш частими. Возила його в столицю на операцію. Економила як могла. Збирала копійку до копійки, щоб врятувати хлопця.
Одна операція не допомогла, треба робити другу. А тут Софія підросла, треба одягнути, взути. Просила дочку переходити ще одну зиму в старій куртці. Потрібні гроші для Артема, – говорила.
– А ти не вези його більше в Київ. Він все одно помре …
– Хто це тобі сказав?
– Усі так кажуть в селі, мамо.
Вперше дала стусана дочці. Звідки у неї ця злість?
Після другої опеpації медики не обіцяли нічого хорошого. Артема не стало, коли йому було 17. На самому світанку життя.
Женя пішла у садок, вибрати квітів на могилу сина. Вже 3 дні у нього не була.
А все – ноги. І в грyдях пече. Тоня, їх фeльдшер, говорила, що це сeрце. Б’ється воно у неї тихо, ніби завмирає. Обіцяла, що поїде в місто, привезе їй ліки.
Зрізала квіти. Оберемками носила в будинок. Застеляла ними диван, ліжко – вже і місця вільного не було. В кінці відібрала найкращі.
Йшла селом. І все згадувала. З ким працювала, хто допомагав їй у бідах, до кого приходила ділитися радістю. Мабуть, хтось зводив наклепи і недобрим словом. Давно пробачила – в житті все буває. Як вперше зустріла Олега. Єдиного чоловіка, якого кохала. І на кого так був схожий їхній Артем.
– Через нього, мамо, я не вступила до університету. Не було ніколи обновок. Його, ти любила більше, ніж мене, – дорікала після похорону Софія. – Ти ж знала, йому нічого не допоможе.
– А я – лише помилка в твоєму житті. Так, мамо?
Наступного дня Софія зібрала речі, решту грошей та поїхала з села. Оселилася далеко, в місті. Звідти слала матері короткі листи, а мати посилки з села. Там Софія вийшла заміж, народила дочку. Має хорошого чоловіка.
Гарна квартира у дочки. Велика, простора. Вода гаряча прямо з крана тече. Женя гріла під нею покручені пальці. Згадувала свою холодну стару хатину. А тут ще зять розпитує: “Як ви там живете, мамо?”
– А що їй, – пеpебила дочка. – Все своє є, свіженьке з городу. Якась курка, молоко. А в місті все купити треба. Крутимося, як можемо.
Так, так…Все є. Тільки здоров’я – немає. Згадалося, як колись Артем казав, що стане лікарем, і буде її лікувати.
Женя на дочку зла не тримала. Можливо, десь відчувала провину перед нею. З кожної пенсії давала гроші для онуки. Зарплати зараз низькі, а ціни ростуть як гриби після дощу.
Ось і цвинтар. Принесла розкішні хризантеми на могилу сина. Сіла на лавку, витерла сльози хусткою. Як же це? Він, такий молодий там – там. А вона, стара і хвора, – тут. Діти, діти …
Женя ледве прийшла додому. Нагріла воду. Поприбирала скрізь.Змінила постіль і застелила нову скатертину на стіл. Помилася, одягнула чисту сорочку. Лягла у ліжко…
Господи, тільки б дочекатися Тоню, фельдшера.
Трохи заснула…Снилось, як діти були маленькими..
– Бабусю, та ж прокиньтеся …
-О…добре, що ти прийшла. Ось бери на столі ручку, треба дати дочці телеграму. Пиши:
«Приїжджай, вмeрла мама …». Чого дивишся на мене? Пиши, як кажу тобі. І біжи швидко на пошту. Повинна зараз встигнути.
Женя закрила очі. Вдихала приторний гіркий аромат хризантем, згадувала молоді роки, єдину ніч з Олегом, шкодувала, що не сказала про сина. Напевно, він здогадувався… Вона ПІШЛА…
Життя-швидкоплинна ріка… А ми у ньому як пісок на березі.
