Мені шістдесят. І вперше в житті я відчуваю, ніби мене більше немає — ні для моїх дітей, онуків, колишнього чоловіка, ані для цього світу. Начебто я є. Існую. Ходжу до аптеки, купую хліб, прибираю подвірок під вікном. Але всередині — порожнеча, що розростається з кожним ранком, коли не треба поспішати на роботу. Коли ніхто не зателефонує просто запитати: «Мамо, як ти?»
Я живу одна. Вже багато років. Мої діти — дорослі, зі своїми родинами, живуть у інших містах: син у Льовиві, дочка в Дніпрі. Онуки ростуть, а я їх майже не знаю. Не бачу, як вони йдуть до школи, не в’яжу їм шарфики, не розповідаю казки на ніч. Мене жодного разу не запросили до них у гості. Жодного.
Одного разу я спитала в доньки:
— Чому ти не хочеш, щоб я приїхала? Я б допомогла з дітьми…
А вона відповіла, стримано, але холодно:
— Мам, ну ти ж розумієш… Мій чоловік тебе не любить. Ти завжди втручаєшся, дочого ж у тебе свій спосіб…
Я замовкла. Мені стало соромно, боляче, ніяково. Я ж не лізла нав’язано, просто хотіла побути поруч. А у відповідь — «не любить». Ні онуки, ні діти. Ніби мене це й не стосується. Навіть колишній чоловік, що живе в сусідньому селі, не знаходить часу зустрітися. Раз на рік — коротке вітання зі святом. Ніби робить мені ласку.
Коли я вийшла на пенсію, думала: ось воно, нарешті час для себе. Почну в’язати, виходити на ранкові прогулянки, запишуся на курси малювання, про які мічтала. Але натомість до мене прийшла не радість, а тривога.
Спочатку почали мучити дивні приступи: то серце, то запаморочення, то просто безпричинний страх за життя. Я ходила до лікарів, здавала аналізи, робила ЕКГ, МРТ — все було в нормі. Один лікар сказав:
— У вас це від голови. Вам треба з кимось говорити, спілкуватися. Ви просто сама.
І це було гірше за будь-який діагноз. Біда в тому, що немає пігулки від самотності.
Буває, йду до крамниці тільки для того, щоб почути голос касира. Іноді сиджу на лавоці біля під’їзду, вдаючи, що читаю, аби хтось підійшов. Але люди поспішають. У всіх є куди бігти. А я — просто є. Сиджу, дихаю, згадую…
Що я зробила не так? Чому мої рідні відвернулися? Я ж виростила їх сама. Батько пішов рано. Тягнула двох дітей, працювала по дві зміни, варила борщі, прасувала шкільовий одяг, сиділа вночі, коли вони хворіли. Не пила, не гуляла. Усе для них. А тепер — я непотрібна.
Може, я й справді була занадто суворою? Може, перестаралася з контролем? Але ж я хотіла якнайкраще. Щоб вони виросли гідовими людьми. Не пускала їх у погані компанії, не дала зіпсувати собі життя. А в результаті — я лишилася одна.
Я не шукаю жалю. Просто хочеться зрозуміти: я справді погана мати? Чи це все — наслідок часу, коли в усіх свої клопоти, кредити, школи, гуртки… і немає місця для мами?
Мені іноді кажуть: «Знайди собі чоловіка. Зареєструйся в інтернеті». Але я не можу. Не довіряю. Стільки років сама. І нема вже сили знову відкриватися, закохуватися, впускати в дім чужу людину. Та й здоров’я вже не те.
Працювати теж не можу. Колись хоча б колектив рятував — побалакаєш, пожартуєш. А зараз — тиша. Така оглухла, що я вмикаю телевізор, просто щоб хоч чийсь голос лунав.
Буває, думаю: може, я просто зникну — і ніхто навіть не помітить? Ані діти, ані колишній, ані сусідка з третього поверху. І стає страшно. Аж до сліз.
Але потім я встаю, йду на кухню, заварюю чай. І думаю: може, завтра буде краще. Може, хтось згадає. Зателефонує. Напише. Може, я ще комусь потрібна.
Поки не вмерла надія — не вмерла і я.
