Я Світланку, невісточку свою, з перших днів полюбила, як рідну дитину. Вона така хороша дівчина була, скромна, вихована. Головне, що кохання між дітьми було неозброєним оком видно. Син мій, Гриша, серйозні наміри мав, мені заздалегідь сказав, що одружуватися буде.
З весіллям довелося поспішити, дитинку Свєта чекала, я тільки рада. Зі сватами організували маленьке свято, привітали подружжя. Жити їм було ніде, сказала Гриші, щоб до мене переїжджали, місця вистачить. Жила я у будинку, свого часу чоловік побудував. Кожну копійку у дім вкладали. Шкода, що не дожив він, не бачив якого сина красеня ми виховали.
Щоб невісточка себе гарно почувала й не соромилася, я їй усі права господині й передала, а сама перебралася у літню кухню. Зробила там невеличкий ремонтик, побілила, пофарбувала вікна, все перепрала. Для життя згодиться. До дітей не мішалася, хай порядкують.
Згодом бабусею стала, хлопчик народився, Богданчиком назвали. Пологи були важкі, довго Світланка відходила, так я постійно біля неї, щоб піднести щось, подати й за онуком приглянути. Виписали їх із лікарні аж через тиждень. Вдома невісточці важко, маля вередливе, то я вже на деякий час в домі поселилася.
Гриша кілька днів побув поруч із дружиною та сином, а потім на роботу повернувся. Сказав, що гроші треба заробляти. Ми зі Свєтою часто разом були, тоді вона мені й зізналася, що підозрює Гришку у зраді.
-Господь з тобою, дитино! Та хіба він такий недалекий, щоб проміняти сім’ю на спідницю – заспокоювала я невістку, а у самої на душі тривога завелася.
-Кажу я вам, Валентино Степанівно, жінки таке відчувають! – не могла вгамуватися вона.
Наступного дня покликала сина на серйозну розмову, але не розпитувала, а одразу лаяти почала. Мовляв, я про все знаю і як він міг, так зі Свєтою вчинити. Гриша візьми й зізнайся, що закрутив шури-мури зі своєю секретаркою. У мене аж ноги помліли. Найгірше, що і Свєта почула. Скандал влаштувала, кричала, що на розлучення подасть.
Сина я відправила куди якомога далі, а сама пішла невістку заспокоювати. Виходить, що рідну дитину з дому вигнала, а Світлану й онука залишила. Відчувала свою провину, що Гриша так вчинив. Неправильно ми його виховали. Діти розлучилися, а ми так і жили втрьох. Якось невістка мені й каже:
-Валентино Степанівно, не правильно усе це. Ми з Богданчиком до моїх батьків переїдемо, не будемо вас обтяжувати.
-Куди, в село? Так я вас так бачити зовсім не буду. Не зможу без онука, не їдьте, залишайтеся. Я на Богданчика будинок переоформлю, а до повноліття ти власницею будеш.
Світланка погодилася, я слова дотримала. Десь через пів року невістка привела у дім нового господаря. Той дивився на мене вороже, не добре дивився. Світлана з ним про щось перешіптувалася, щоб я не чула, а потім заявила, що настав час мені з’їжджати, у них з Богданчиком своє життя.
-Куди ж мені з’їжджати, Свєто, з власного то дому? – ошелешено запитала у неї.
-А ви, мабуть, забули, що дім цей більше не ваш, тож будьте такі ласкаві та збирайте речі.
Зателефонувала до Гриші, розповіла про все, що накоїла. Він навіть слухати не став, образився й говорити не хоче. Він у своєї молоденької секретарки живе й горя не знає. Про сина не згадує й аліменти платити не збирається.
Ніколи б не подумала, що буду мати таку дяку за те, що зробила. Виходить, що юридично правда на її стороні, але людський фактор ніхто не скасовував. Поки що переїхала на дачу, поживу до зими. Планую звернутися до адвоката, розібратися, хто в цій ситуації правий, а хто ні. Може хтось стикався з подібною ситуацією, порадьте, що робити?
