Мене виховувала моя бабуся. Звичайно, я їй вдячний, але її любов завжди відчувалась ніби з підтекстом, як у дивному сні, де все кружляє поміж тінями і несподіванками.
Мені було лише пять років, коли мій тато, мрійник і жартівник, одного дня просто розтанув, залишивши маму і мене задля іншої, котра була молодша за маму на кілька весен. Оскільки ми спочатку жили в татовій квартирі у Києві, він після розлучення висловився однозначно: Ваша валіза вокзал! Вмить ми з мамою опинилися на сходах із нашими речами, а дні навколо здавались покрученими, ніби старий фільм, який крутить неслухняний кінопроектор.
Врешті ми перебралися до бабусі маминої мами, у напівтемну хрущовку на Лівобережжі, де кожен кут памятав часи ще радянські, а рушники пахли сушеним чебрецем. Тато був такий герой, що швидко навчився не платити аліменти й ухилявся від обовязків, залишивши нас без жодної копійки. Гроші у нас були, як у кіоску перед обідом порожньо, але в бабусі завжди знаходився шмат хліба з медом для мене.
Бабусина пенсія була мінімальною, мама постійно їхала на підробітки чи то на базар, чи то на швацьку фабрику. Я після школи повертався додому, прибирав, щось готував або бігав по воду. Згодом, коли став трохи старшим, почав пропускати уроки й шукати роботуб на будівництвах Подолу, так що вчитись не випадало часу. Дивно, але у снах мені ввижалось, ніби стіни помешкання розмовляють зі мною про те, як мені жаль бабусі і мами, котрі ледве виживали на ті нещасні гривні.
Я вирішив після восьмого класу залишити навчання й знайти собі щось стале, щоб допомогти родині. Але тут у нашому житті, немов зявившись із казкового марева, виникла бабуся Ніна сестра моєї бабусі. Вона сказала, що забере мене до себе в Ужгород, допоможе з навчанням, стане опорою. У неї не було власних дітей, тому вона так прагнула, щоб я став її родиною. Мама з бабусею погодилися.
Так я опинився у бабусі Ніни. Мама і бабуся іноді приїздили в гості, привозили домашні вареники і старі листівки. Життя у неї було зовсім інше пенсія пристойніша, я міг зосередитись на навчанні, бабуся навчила мене варити борщ і навіть латати сорочки. Я закінчив школу на відмінно і вступив до Львівського університету на юрфак.
В цьому сновидінні бабуся Ніна завжди повторювала мені одну фразу, немов якесь закляття: Як тільки закінчиш університет квартира твоя. Я записала все в заповіті, бо ти мені за сина, за родину, хочу, щоби мав свою оселю. Я вірив їй, проходячи вулицями Львова, що розчинялись у ранковому тумані, як квіти бузку.
Раптово, на третьому курсі я зустрів Ліду. О, Господи, вона була казковою гарна, мудра, очі як весняні айстри. Ми закохалися, все було, наче танець у хмарах. Як дізналась бабуся Ніна, одразу здійняла бучу: Ліда полює на твою нерухомість, а не на твоє серце! крикнула вона, розмахуючи ключами. І пообіцяла: якщо не залишу Ліду, не отримаю від неї нічого.
Я розповів Ліді вона лише усміхнулась, як серпневий соняшник, і сказала: Обирай, що важливіше оселя чи ми з тобою? Якщо треба, житимемо навіть у гуртожитку! Я ризикнув вибрав кохання. З того моменту бабуся Ніна перестала виходити на зв’язок, мовби розчинилась десь у міських туманах.
Минуло десять років. Ми з Лідою вже маємо двоє дітей, і наша любов стала ще міцнішою зеленим паростком серед асфальту. Щороку я прокидаюся під спів жайворонка і думаю: правильно вибрав. Можливо, все це лиш дивний сон, але серце моє знає справжнє життя я обрав у найголовніше любов.
