Як тільки я пішла на пенсію — почалися проблеми. Мені шістдесят. І вперше в житті я відчуваю, ніби мене більше немає — ні для дітей, ні для онуків, ні для колишнього чоловіка, ні навіть для цього світу. Ніби я є. Існую. Ходжу до аптеки, купую хліб, підмітаю подвір’я під вікном. Але всередині — пустота, яка розростається з кожним ранком, коли не треба спішити на роботу. Коли ніхто не зателефонує, щоб просто запитати: «Мамо, як ти?»
Я живу сама. Вже багато років. Мої діти — дорослі, зі своїми сім’ями, живуть у інших містах: син у Львові, дочка в Києві. Онуки ростуть, а я їх майже не знаю. Не бачу, як вони йдуть до школи, не в’яжу їм шарфики, не розповідаю казок на ночі. Мене ні разу не запрошували у гості. Ні разу.
Одне разу я спитала у доньки:
— Чому ти не хочеш, щоб я приїхала? Я б допомогла з дітьми…
А вона відповіла, стримано, але холодно:
— Мам, ну ти ж знаєш… Мій чоловік тебе не любить. Ти завжди втручаєшся, та й у тебе свій спосіб спілкування…
Я замовкла. Мені стало соромно, боляче. Я не лізла насильно, просто хотіла побути поряд. А у відповідь — «не любить». Ні онуки, ні діти. Ніби мене викреслили. Навіть колишній чоловік, який живе в сусідньому селі, не знаходить часу зустрітися. Раз на рік — коротке привітання на свято. Ніби робить мені ласку.
Коли я пішла на пенсію, думала: ось воно — нарешті час для себе. Почну вишивати, буду гуляти вранці, запишуся на гурток малювання, як мріяла. Але замість щастя прийшла тривога.
Спочатку з’явилися дивні напади: то серце, то запаморочення, то раптовий страх за життя. Я ходила по лікарях, здавала аналізи, робила ЕКГ, МРТ — усе було в нормі. Один лікар сказав:
— У вас це з голови. Треба з кимось говорити, спілкуватися. Ви просто самотня.
І це було гірше за будь-який діагноз. ВіЯ вдивляюся у вікно, де сірий дощ розмиває межі мого двору, і думаю — чи справді це кінець, чи може, десь там, за хмарами, ще лишився промінь світла для мене.
