В досить молодому віці мені зробили операцію по жіночому. На жаль лікарі поставилися до неї халатно й не все пройшло гладко. Коли я прийшла до тями й могла мислити ясно, мені повідомили, що власних дітей ніколи не матиму. Я не могла повірити цим жахливим словам, адже завжди мріяла про велику родину.
Кожен день нічим не відрізнявся від попереднього. Дім – робота – дім. Я боялася заводити стосунки й закохуватися. Кому потрібна дівчина, яка не зможе народити чоловіку дитини?
Дякувати богу, що я зустріла Павла. Чоловік не покинув мене у моєму нещасті й ми одружилися. Весь свій вільний час та сили вклали у бізнес. Швидко розбагатіли. Придбали власний заміський будинок, авто, поїздили по світу. Врешті-решт зрозуміли, що потребуємо поповнення. Вирішили взяти дитину з дитячого будинку.
Петрик сподобався нам одразу. Хлопчик був дуже спокійним та серйозним. Ми швидко знайшли до нього підхід. Уже через місяць дитина називала нас мамою й татом. Про те, що він нам не рідний, ніхто й слова не міг мовити. Своїми повадками він став викапаним Павлом.
Одного весняного дня я поралася у саду. Підрізала деревця, робила форму декоративним кущам. Чоловік із сином в будинку готували обід. Вони любили у вихідний день смажити мені млинці. Мою увагу привернув крик дитини. Спершу подумала, що почулося, але коли плач повторився стало ясно – у нас біля воріт немовля.
Вийшла на вулицю й побачила покинутий візок. Заглянула всередину, а там милесенька дівчинка. Мигцем побігла додому й викликала поліцію. Жінку, яка народила це немовля знайшли швидко. Вона вже мала чотирьох дітей й написала відмову на цю дитину.
Думати було нічого, ми вирішили удочерити дівчинку. Назвали красуню Софійкою. Петрик щиро зрадів, що у нього з’явилася сестричка.
Попри те, що свого часу я була певна, що проведу життя в самотності, нині маю повноцінну родину. Кожного вечора щиро дякую богу за таку можливість й молю про здоров’я для своїх рідних.
