Чуже щастя
Катерина поралась на своєму городі весна видалася ранньою цього року, ще кінець березня, а снігу вже й слід прохолов. Зрозуміло, ще поворотається холод, але нині так сонечко пригріло, що Катерина й сама не зчулася, як вийшла надвір підперти похилий тин, обійти хлів, полагодити дровітню.
Думала собі заведу курей, поросятка, а ще пса та кицю. Досить нагулялася, сміється Катерина тихо до себе, годі вже. Хочеться вже скоро зорати город, покопати грядки, вдихаючи аромат рідної землі, як у дитинстві роззутись і босою побігти по свіжо зораній ріллі, потопати у вогкій, пухкій як перина землі…
Ще поживемо, мовила Катерина невидимій для інших людині.
Добрий день.
Раптовий голос нагнав Катерину врасплох біля хвіртки стояла дівчина-підліток, ще зовсім дитя. У сірому плащику, таких Катерина бачитиме часто їх у профтехучилищах видають, черевички тоненькі, колготки тілесні, не по погоді надягнуті.
Змерзне ж, подумала Катерина, юна ще, застудиться, чобітки картонні, зовсім не для весни.
Олена ніяково переминалась з ноги на ногу.
Добридень, сухо кинула Катерина.
Перепрошую, а можна до вас у туалет? Дуже треба…
Так, іди, прямо, тоді за ріг and там побачиш.
Катерина зацікавлено спостерігала, як дівчина хутко побігла.
Дякую вам, виручили, чесно. Я квартиру тут підшукую, не здаєте кімнатку часом?
Не думала про це. А навіщо тобі?
Так, хотіла винайняти. У гуртожитку не хочу там галас і пянство… Хлопці шастають
Ба, і скільки ж платити зможеш?
Сто гривень Більше нема…
Заходь у хату. Давай-давай…
А можна ще раз в туалет?… несміливо спитала дівчина.
Біжи…
Як тебе звуть? питає Катерина, впускаючи її до хати.
Олеся… мало не прошепотіла.
Олеся… Ну й навіщо ж ти прийшла? уважно дивиться Катерина.
Я… Я ж кімнату…
Не обманюй мене… Кажи прямо, нащо?
А можна знову до туалету?..
Це тобі щось… Чи це нерви?
Не знаю, пошепки, зі сльозами каже дівчина, терпіти вже нема сили…
То йди…
Катерина вийшла в коридор, чекала. Коли Олеся повернулася, Катерина вирішила не тягнути:
Казала вже: у мене красти нічого. Хто тебе прислав, сама?
Я… Ви… Ви Катерина Степанівна Литвин?
Я, та…
Ви… Ти ж не впізнала мене? Мамо? Це я, Олеся твоя дочка…
Катерина сиділа прямо, на обличчі від вітрів та морозів не здригнувся жоден мяз.
Олесю… прохрипіла жінка, доню… Олесечко…
Так, так, матусю це я У дитячому будинку не давали мені вашої адреси, нічого не казали, мовляв, не положено, мамо… А я підмовила нашу викладачку Настасію Сергіївну, вона така хороша, допомогла мені запит зробити взнали твої імя, прізвище, по батькові, потім і адресу, самі розшукали Ось я тут!
Катерина сиділа непорушно, по шершавих щоках котилися сльози.
Олесю, Олесенько… Дочка моя…
Мамо, мамочко! вигукнула дівчина й кинулася їй на шию, як довго я тебе шукала Писала листи, а вони сміялися: кидала, мовляв, мов стару річ… А я вірила, мамо… я вірила…
Катерина невпевнено обійняла рідну дівчину, її скалічені роками руки міцно тримали кофтинку Олесі, донечки… Олесечки…
Сиділи вдвох мовчки, обійнявшись слова були зайві.
Трохи пізніше, згадавши бабусині вчення та важкий досвід, Катерина метушилася, згрівала воду, заварювала кріп, парила доньку, свою Олеську-красуню.
Олесечко, дитя моє, життя моє.
Жити тепер є для чого. Бог дав, помилував, не все втрачено
Город, поросятко, пальтишко Олесі, все встигну має ж давня заначка. Катерина вже й помирати зібралася, а тут Олесенька…
***
Мамуся
Га?
Матусю…
Говори, ластівко.
Олеся взяла пиріжок, що мама щойно спекла, щічки вже давно округлилися, Катерина вдягнула доньку, як лялечку, і сама помолодшала.
Мамусенько-о-о…
Що сталося?
Мамо, я закохалася.
Буває ж таке…
Угу. Мамо, він дуже хороший. Імя в нього Іван. Він хоче з тобою познайомитися…
Та чи то варто…
Катерина подумала: от і скінчилися справжні щасливі дні. Дали і забирають.
Мамо, чому ти така сумна?…
Нічого, донечко, нічого… Ти вже зовсім доросла. Не встигла я насолодитися тобою, пробач мені, Олесю…
Мамо! Ну як таке казати? Я тебе обожнюю, так чекала зустрічі всі ці роки! Ми з Іваном внуків тобі подаруємо, ти ж моя рідна, найдорожча, люба моя мамо!
Знайомство минуло добре. Іван, хлопець із села, роботящий, розумний Катерині до душі такий зять.
Часи були важкі люди їсти не мали за що, а дехто собак годував краще, ніж себе.
Катерина з Олесею та Іваном не бідували Катерина шила добре, коли фабрику закривали, пішла у кооператив, там і платили чимало, і дочку вмостила у фірмовий одяг, і зятя теж.
Іван і хвилини на місці не сидів: тин новий склав, в домі з братами зруб замінив, лазню підлатав, сарай для поросяти звів дім заграв новими барвами, ще веселіше стало, відколи Олесечку свою матуся знайшла.
Серце Катерини відтануло. Знову захотілося жити на повну силу за всі ті роки, за все, що знову нагадує ночами, коли накатить хвиля минулого, і серце стискається так, що й подих важко стримати…
Мамо, мамо, що з тобою?
Все гаразд, дитинко, не хвилюйся…
Можна я з тобою?
Авжеж, Катерина посувається, даючи Олесі місце полежати поруч.
Моя маленька доня, серце розпирає любов. Ось яка вона, материнська любов. Дякую, Господи, за такий дарунок.
Відгуляли й весілля, молоді залишилися з Катериною, а та аж цвіте, як мак каже.
Завважили навіть на роботі, що завжди сувора Катерина Степанівна стримує посмішку, щоки рум’яніють, наче яблука.
Чи не онука, чи онук буде, пошепки ділиться з колегами.
Щаслива дочка у Катерини, зітхають жінки: “Як вона її любить…”
Онук народився! Миколка! На честь мого тата назвали, тішиться Катерина. Гарнюній, ой, не можу, дівчата!
Я діток на руках не тримала… Тобто після Олесі ніколи, стільки років. Тримаю у руках Миколку, а серце в голові стукає: ось воно щастя.
Тепер усі думки про Миколку найкращий, найдорожчий. Бабусин онучок.
Іван задумав господарство збільшити, дім добудував місця і Катерині зосталося. І як без неї?
Іван розкрутив разом із братами будівельну фірму, відкрили магазин з матеріалами живуть, радіють.
Знов новина: буде дівчинка, онучка.
Яких суконь не нашила Катерина для внучки, яких костюмчиків не підготувала. Марічка, маленька зіронька. Дівчинка вродлива.
Дитячий сміх у хаті не вщухає.
Життя як у казці. Але почала Катерину часто пекти під серцем ох, як пече
Мамо, рідна, чого мовчиш? Де болить?
Все добре, Олесю, не переймайся…
***
… Пізно. Безсилі…
Лікарю, як же ж так?.. Вона… моя мама…
Розумію, пробачте…
***
Донечко, Олесю… Час мій настав, тобі прости, й так довго прожила. Уже й давно мене відписали, та ти мене врятувала тоді, прийшла до мене…
Мамо, ну не кажи цього…
Доню, я одне хочу сказати, ох важко… Не перебивай, дитино… Я не твоя мама, Олесю. Прости…
Мамо! Мамо, навіть не смій так казати. Ти моя, і краще нічого й не чути мені, моя рідна мама…
Так, так, доню… Зрозуміла… Он там зошит, мій щоденник… Пробач, Олесю. Люблю тебе, дитя.
І я тебе, мамо… Мамо… Мамо…
***
Олесь, поїж…
Зараз, Іване Ти йди
Олеся сиділа в матеріній кімнаті, читала її, як вона казала, зошит. Там усе життя Катерини: болюче, ламане, але з веселкою на обрії.
Мати її сувора, Ганна Карпівна, батько загинув на війні.
Аннуся, Катруся, Катруся-квітка…
Закохалася у злодія, ото вже життя… Шалене, небезпечне, бурхливе. Пішла за ним…
І понеслося…
Вир, що затяг на роки. Потім старість несподівано.
Як сарана перелітає життя…
Злодій щез у тюрмах, нікого у світі…
Це якби дитя зосталося… та ж застудилася у снігу, коли для нього втікати збиралися… Молода, дурна. Усього позбулася і жіночої долі теж.
Ні дитини, ні котика, дім від матері зостався, там і осіла, трохи відтанула.
Лікарі спершу сказали чекати, чи молитись, чи простити… Пішла у церкву, прощення прохала…
А потім щастя прийшло несподіване не змогла змарнувати.
Хотіла хоч трохи бути мамою, хоч би побачити, як це відчути…
Донька, Олесечка, світ всього мого життя, писала про себе у третій особі, щастя… Щастя. Є дочка є душа, серце моє…
А хвороба, ніби відступила.
Пробач, Боже, за таку мою мрію… Дай пожити, поняньчити онуків, допомогти донечці…
Спочатку боялася: якщо дізнається, що не рідна і жити боялася. Та потім повірила і стала жити простим людським життям, переконалась: і я гідна щастя…
Пробач, доню, що викрала тебе у справжньої матері. Таке воно, моє поцуплене щастя…
Мамо… плаче Олеська, мамочко моя. Я сподіваюся, ти чуєш мене…
Я знала. Майже відразу здогадалася… Коли у тебе жила, мені казали неправильні дані, була інша Анна, я її знайшла.
Вона сама від мене відмовилась… заміж вийшла, їй до мене байдуже, мамо.
Вона боялася не хотіла, щоб нас бачили. Грошей мені давала
Я пішла… Втікла… Тоді тяжко хворіла, памятаєш, мамо? Гарячка, ти мене тоді врятувала
Я дякую Богові, що послав мені саме тебе, хай навіть це помилка паперів там, на небі, знають, як і кого до кого привести.
Як мені далі жити, мамо?..
Олесю…
Іване, хай поплаче, мати схоронила…
***
Бабусю, бабусю Катерино, ти була добра?
Дуже, квіточко моя.
І красива?
Найкраща, Катрусенько.
А хто так назвав тебе?
Не знаю, може, твій дідусь чи бабуся…
А мене ти так назвала, як свою прабабусю?
Так, і я, і твій тато, бо дуже любив свою бабусю…
А вона мене бачить?
Звісно бачить, спостерігає і завжди оберігає.
Люблю тебе, прабабусю Катрусю, дівчинка кладе вінок із кульбаб на могилу прабабусі.
І я тебе, квіточко, шелестить берізка, а вітер підхоплює: і ми тебе…
Життя складається не завжди так, як мріємо, і не кожне щастя належить нам від народження. Та той, хто здатен любити по-справжньому, завжди стає рідним, і навіть чуже щастя з часом стає своїм. Ґоловне в житті вміти віддати душу заради іншого. Бо саме це і є справжня любов.
