Телефонний дзвінок, що розтяв ранкову тишину, пролунав, як ніж у серце. Ганна Василівна Коваленко, сидячи біля вікна з вишивкою, здригнулася й повільно піднесла слухавку. Жіночий голос на тому кінці був схвильований і поспішний:
— Ганно Василівно Коваленко?
— Так, я слухаю.
— Пробачте за турботу… але я дзвоню щодо вашого сина.
— З Олежком щось? У дитячому садку сталася пригода?
— Ні-ні! Я не про Олега, а про Тараса.
— Вибачте, але у мене тільки один син.
— Тарас Коваленко, 1998 року народження, 15 серпня. У його справі вказані ваші дані.
Ганну ніби вдарили у груди. Названа дата була раною, що так і не загоїлася. Вона глибоко вдихнула:
— Так… у мене тоді народився син. Але він помер через два дні. Він був недоношеним. Якщо це жарт, то дуже жорстокий.
— Ні! Він живий! Він у дитячому будинку! Я — вихователька там, і… він вірить, що його мама обов’язково знайдеться. Будь ласка, давайте зустрінемося… я більше не могла мовчати.
Рука зі слухавкою тремтіла. Ганна мовчки погодилася, призначивши зустріч біля пам’ятника Шевченку. Вона ще намагалася переконати себе, що це помилка, шахрайство. Але серце підказувало: це правда. Вона повинна побачити все на власні очі.
За годину вона стояла перед літньою жінкою з добрими, стомленими очима. Та представилася — Надія Степанівна, вихователька дитбудинку на вулиці Грушевського.
— Я все життя серед дітей. Але своїх не було. Тарасик — особливий. Добрий, розумний, ніжний. Я не могла не спробувати знайти його рідних. У справі — ваша відмова.
— Я не писала жодної відмови!
— Тоді хтось зробив це за вас. Хтось, хто вирішив усі за вашу сім’ю…
Ніби підтверджуючи її найстрашніші здогади, жінка передала фотографію. На ній дивився хлопчик, як дві краплі води схожий на її сина Олега. Тільки в окулярах. Той самий підборіддя, губи, той самий погляд. Тільки тривожний, ніби з іншого, обманеного дитинства.
Ганна задихалася.
— Що з його зором?
— Астигматизм. Нічого серйозного. Але у нього добре серце. Він кожен день говорить, що обов’язково знайде свою маму.
Ганна стискала фото. Вона більше не сумнівалася. Це її син. Її хлопчик. Її кров.
— Ви не уявляєте, що наробили ті, хто вкрав його в мене. Я страждала. Я ридала від болю. А він… він був живий!
Не попрощавшись, Ганна кинулася до дитбудинку. Там, за металевим парканом, вона одразу побачила його — сидячого біля пісочниці з книжкою. Тарас. Він. Її син.
Вихователька покликала його за прізвищем — Коваленко. Цього було досить. Ганна пішла до кабінету директорки.
— Я почула своє прізвище і… подумала, може, ми родичі. Хлопчик мені здався дуже знайомим.
— Ви Коваленко? Випадкова зустріч? Дивно. Він оформляється в іншу сім’ю…
— Ви не розумієте. Це мій син.
Директорка — Світлана Іванівна — сумнівалася, але підняла документи. У справі — відмова Ганни. Підпис підроблений. Ганна впізнала почерк свекрухи — Алби Семенівни. Тільки вона могла дійти до такої низькості.
Ганна г— Здоровенькі були, мамо, — прошепотів Тарас, обіймаючи її так, наче боявся, що вона зникне.
