“Позбудься його негайно!” — сказала вона про мого кота, з яким я прожив десять років.
Недавно ми з моєю дівчиною Олесею вирішили жити разом. До того зустрічалися майже вісім місяців — все йшло чудово, і я запропонував їй переїхати до мене. У нас мало бути затишне гніздечко на трьох — я, Олеся і мій вірний друг, кіт Боня.
Боня був зі мною десять років. Я забрав його з батьківського дому, коли переїхав до іншого міста. Він став частиною мого життя. Ми пройшли разом і самотність, і успіхи, і навіть невдалі закоханості. Боня завжди зустрічав мене біля порога, спав поряд, мурчав у важкі дні. Я не просто любив цього кота — він був моєю родиною.
Спочатку Олеся не виражала незадоволення. Навпаки, інколи навіть гладала Боню, казала, що він «гарний». Я тоді подумав, що нам неймовірно пощастило — ми втрьох заживемо мирно і щасливо. Але радість виявилася недовгою.
Через кілька тижнів у Олесі почалися дивні симптоми. Постійно текло з носа, очі червоніли, кашель, головний біль. Я запропонував сходити до лікаря. Вердикт пролунав як грім серед ясного неба: алергія на котячу шерсть.
— Але як? — збентежено запитав я. — Вона ж і раніше бувала з котами, і з Бонею гралася…
— Пане, алергія — хитра річ. Її вплив може накопичуватися. Поки ви зустрічалися, у дівчини не було щільного контакту з алергеном. А тепер вона живе з ним. Реакція посилюється і може стати небезпечною, — суворо відповів лікар.
Я почувався спустошеним. Розривався між здоровим глуздом і болем у грудях. Я кохав Олесю, але як мені вчинити з Бонею, істотою, яка була поруч, коли більше нікого не було?
По дорозі додому я вже обдумував, щоб тимчасово відвезти кота до батьків. Був готовий пожертвувати частиною себе заради здоров’я Олесі. Але варто нам переступити поріг, як дівчина, навіть не знявши пальто, спитала:
— Ну що, коли ти нарешті позбудешся його?
— Що означає «позбудешся»? — здивовано перепитав я. — Ми тільки приїхали, давай хоча б обговоримо…
— Тут нема що обговорювати, — холодно заявила вона. — Мені щораз гірше. Хочеш, щоб я задихнулася?
Я завмер. Від її тону, від різких слів. До цього моменту я був готовий на компроміс. Але слово «позбутися» — наче ножем по серцю. Вона не бачила в моєму друзі живу істоту, до якої я прив’язаний усією душею. Для неї він був сміттям, непотрібною річчю, джерелом дискомфорту.
— Якщо хтось і має їїти, то це ти, — тихо сказав я. — Боня залишається. І крапка.
Олеся мовчки постояла кілька секунд, а потім, не промовивши ні слова, розвернулася й почала збирати речі. Вже за кілька годин від її присутності не залишилося й сліду.
Спочатку я відчував пустоту, але потім прийшло дивне щастя. Я зрозумів, що людина, яка вимагає знищити частину твого життя, не може справді кохати. Так, я міг би вопригодити все інакше — знайти компроміс, умовити залишитися. Але навіщо? Щоб потім ходити навшпиньки й боятися її нової «алергії»?
Я не шкодую. Іноді тварини виявляються вірнішими за людей. Боня лежав поруч, коли я тієї ночі налив собі міцного чаю й просто дивився у вікно. Він мурчав, наче казав: «Я з тобою. Усе буде добре».
І справді — буде. Життя не закінчується на одній любові. Але якщо людина вимагає, щоб ти викреслив з життя того, хто був з тобою у важку хвилину — це не кохання. Це егоїзм.
Зараз я знову живу удвох з Бонею. Можливо, колись з’явиться людина, яка зрозуміє: моя родина — це не тільки я. Це і мій старий, мудрий, пухнастий друг. А доти — я вільний.
