Подружка мене застала за прибиранням у шафі. Я скинула кілька кілограмів, тому деяка вчорашня одежа мені не підходила – висіла, як на вішаку. Багато речей вийшли з моди, і вони займали місце в шафі без потреби. Вирішила все розфасувати і зайву одежу, яка ще не зношена, комусь віддати. Решту – викинути.
Саме в цей момент до мене завітала подружка. Вона запитала, що це я роблю.
–Роблю порядок, щоб не тратити час на пошуки. Частину речей комусь віддам, частину- викину. Що залишиться – моє.
-Навіщо віддавати, викидати? Не роби цього, – несподівано попросила подружка.
–А що з ними робити? Багато речей, як нові, але ходити в них не буду, бо завеликі. Засмічувати власну квартиру не збираюся.
-Не викидай.
–Та скільки можна повторювати – не викидай, не викидай…
-Мене так виховували.
–Хто?
-Бабця.
–Зрозуміло. Згадай, якою була її квартира. Вся засмічена всяким непотребом. У хату не можна було вступити тому, що весь коридор був закладений взуттям, пакетами з одежею, зламаними речами… Навіть двері добре не відчинялися, бо не було місця. Гостей ви ніколи не приймали – нікуди було сісти. На балконі лежали зламані речі двадцятирічної давності на всяк випадок. Ти пригадуєш, як вона жила?
Потім, коли вона померла, ви три дні прибирали квартиру – виносили сміття.
Збирати непотрібні поламані речі – це хвороба. Розумієш? Я не хочу жити на смітнику. Люблю простір і коли вільно дихається.
А ти перейняла від бабці цю рису – зберігати непотрібні речі на всяк випадок.
-У мене квартира чиста, – кинула репліку подружка.
–А балкон який?
-Усі речі, що містяться на ньому, підлягають ремонту, – оправдовувалася вона.
-І дроти після ремонту, і розвалене крісло, і дірява каструля…
-Годі! Не лізь до мене!
-І ти не лізь!
-Вибач мені!
–Також вибач!
Через кілька днів подружка зателефонувала і зізналася, що також викинула половину речей зі своєї шафи. І балкон весь почистила. Навіть подякувала мені за такий урок. Сама, – каже, – я б не додумалася це зробити.
