“Не варто тобі переді мною виправдовуватись.” – Олеся різко підняла руку, вказуючи матері на двері. – Іди звідси!
Олеся вийшла з коледжу й пішла у зворотний від зупинки бік. До Жіночого дня лишалося кілька днів, а вона досі не придбала подарунок бабусі. Весь час не могла вибрати. Вона поспішно йшла до крамниці, коли в сумці пролунав приглушений дзвінок телефону. Олеся зупинилася й дістала його. Бабуся.
– Ба, я вже незадовго приїду, – сказала дівчина.
– Гаразд, – відповіла бабуся.
Голос у неї був якийсь дивний, ніби винуватий.
– У тебе все гаразд? – поспіхом запитала Олеся, перш ніж бабуся зірвала звязок.
– Усе гаразд. Просто… приходь швидше. – І перервала.
Олеся поклала телефон назад у сумку, розвернулася й пішла до зупинки, гадаючи, чому бабуся так квапила її додому. *Щось сталось. Але чому не сказала по телефону? Треба перетелефонувати, бо помру від тривоги…* Але саме тоді вона побачила свій автобус, що під’їжджав, і кинулася бігти, щоб встигнути.
*Може, у крамниці гаманець вкрали, і бабуся засмутилася? Чи раптом їй погано, тиск піднявся? Схоже на те. І чому цей автобус так повільно повзе? Усі світлофори зібрав…* – думала Олеся, страждаючи від невідомості й імпульсивно дивлячись на місто за вікном.
Ось і її зупинка. Нарешті. Вона вийшла з автобуса й швидко пішла до дому. Увійшовши у двір, глянула на вікна квартири. Ще світло, а в кімнаті горить лампа. Олеся відчула тривогу за бабусю й побігла до під’їзду. Біля дверей вона зупинилася, риючись у сумці за ключами.
– Та де ж вони?! – вигукнула вона.
Раптом клацнув замок, двері відчинилися, і в проході постала бабуся.
– Ти що, мене під дверима чекала? – здивувалася Олеся.
– Заходь, – коротко відповіла бабуся й розчинила двері ширше.
Олеся увійшла в передпокій і уважно подивилася на бабусю. Вона відразу помітила, що та нервовує.
– Що трапилося, ба?
– Трапилося, Олесю… – Бабуся озирнулася на притворені двері в кімнату, потім нахилилася до онуки й пошепки додала: – У нас гості.
– Хто? – так само тихо спитала дівчина.
Збудження бабусі раптом передалося й їй. У голові миготіли образи й імена тих, хто міг так несподівано зявитися й вивести з рівноваги завжди спокійну бабусю.
– Зараз побачиш. Роздягайся.
Олеся скинула куртку й, вішаючи її, помітила на вішалці чужу жіночу пальто. Під ним стояли високі білі черевики. Вона поставила свої осторонь, то й діло поглядаючи на ті блискучі білі чоботи, про які могла лише мріяти.
Олеся запитуюче глянула на бабусю, але та лише тривожно зиркнула й відчинила двері. Дівчина провела долонею по волоссю, відкоригувавши його, й увійшла першою. Зазвичай вони вмикали торшер увечері, але сьогодні горіла яскрава люстра. Кутком ока Олеся помітила рух на дивані й перевела погляд туди.
Назустріч їй піднялася жінка у чорній сукні. Темне волосся було зібране в неохайний пучок, з якого вибивалися пасма. Вигляд у неї був втомлений, ніби хворий. Або ніби вона тільки-но повернулася з похорону.
Побачивши Олесю, вона напружено посміхнулася. І раптом дівчину обпекло впізнанням. У голові промайнуло слово «мама» й одразу зникло. Іншого імені для неї в Олесі не було. Просто чужа жінка. Вона не бачила її чотирнадцять років, але все ж упізнала.
Мати колись була гарною, але тепер виглядала знесиленою, і чорний колір їй не личив, додавав віку. Скільки їй? Бабуся казала, що вона народила Олесю у дев’ятнадцять. Олесі вже двадцять. Отже, матері тридцять дев’ять. Виглядала ж набагато старше.
– Привіт, доню, – промовила жінка. – Яка ти вже доросла. Красуня. Бабуся сказала, що в тебе є хлопець.
Олеся докірливо подивилася на бабусю. Вже встигла розбалакати про неї. Бабуся провинуто опустила очі. Мати зробила крок до доньки, але та відступила, і жінка завмерла, не знаючи, що робити. А Олесі хотілося втекти, щоб ніколи більше не бачити її. Занадто багато болю й образ зворушився в ній через цей візит.
– Навіщо ти прийшла? – спитала вона, піднявши підборіддя. У голосі були біль, ненависть і гнів. Саме це вона зараз відчувала.
– Повернулася. У тебе скоро день народження… – мати спробувала посміхнутися впевненіше, але знову натрапила на колючий погляд.
– За две тижні. Не трохи запізно згадала? А чому раніше не приїжджала? Не подзвонила жодного разу? – допитувалася Олеся, немов намагаючись уколоти якнайболючіше.
– Олесю, ти забула? Вона ж гроші надсилала, – нагадала бабуся.
– О, так, пам’ятаю. Цілих тисячу гривень! Ми на них купували макарони, крупи і гречку, щоб вистаІ в той момент Олеся раптом зрозуміла, що пробачення – це не слабкість, а свобода, і, навіть не усвідомлюючи цього, вона зробила перший крок до мами, просто стоячи там і дивлячись на її втомлені очі.
