Випадкова знахідка відкрила таємницю, що її ховали роками!
Ви ніколи не задумувалися, як одна незначна мить може перевернути цілий світ? Усе це сталося одного нереально спокійного дня у львівському міському парку, де дерева вигинались, ніби їхні гілки знали якусь свою древню історію.
**Сцена 1: Знахідка**
Під світлом медового сонця семирічний хлопчик на імя Остап сидить на лавці, тримаючи в руках старий, потертий гаманець зі шкіри, який він витяг з-під кульбаб. Хлопчик розстібає блискавку, а з самого дна визирає кольорова фотографія усміхнена жінка дивиться крізь прозоре віконце, і здається, що вона ось-ось заговорить.
**Сцена 2: Власник**
До лавки підлітає чоловік у дорогому синьому костюмі. Обличчя його мокре, а дихання обірване, наче за ним бігла сама ніч. Він щиро простягає руку:
**«Дякую, малий, це неймовірно важливо для мене»,** шепоче чоловік, ледве торкаючись долоні хлопця.
**Сцена 3: Несподіване питання**
Остап затискає гаманець, притискаючись до нього всім тілом, і, дивлячись просто у вічі, раптом питає тремтячим голосом:
**«А чому на цій фотографії моя матуся?»**
**Сцена 4: Шок**
Чоловік, якого звали Володимир, важко опускається на коліна просто в пилюку парку. Його обличчя стає білим, як аркуш паперу, руки зависають у повітрі. Його голос ледь чутний, як шелест старої верби:
**«Це неможливо Це моя дружина. Вона зникла без сліду сім років тому».**
**Сцена 5: Зіткнення снів і реальності**
Остап витягає з глибини кишені своєї тонкої курточки таку саму фотокартку, лише трохи пожмакану.
**«Вона зараз чекає мене на дитячому майданчику біля гойдалок»,** каже хлопчик і показує пальцем туди, де гойдалка скрипить, ніби сама віщує щось доленосне.
Володимир широко розплющує очі, його погляд повільно пливе у бік майданчика
Фінал: Хто тут був насправді?
Володимир піднявся, відчуваючи, як ноги перетворюються на глину. У далині, на лавці біля пісочниці, сиділа жінка в легкому небесно-синьому плащі. Вона повільно зводить погляд від відкритої книжки, сторінки якої шелестять, мов осіннє листя. Очі її зустріли погляд Володимира. Книжка падає в пісок, залишаючи на обкладинці слід.
**«Соломіє?..»** тільки це і встигає видихнути Володимир.
Вона не втікає, лише невпевнено прикриває обличчя долонями й починає плакати. Згодом виявиться, що сім років тому Соломія потрапила у химерну автотрощу десь на околиці Івано-Франківська, після якої память обірвалася, наче строката нитка. Виявилось, вона вже тоді носила під серцем сина, і все своє нове життя прожила під іншим іменем в чужому місті, називаючи початком своєї історії нічну лікарняну палату
Гаманець, який Володимир ненавмисно впустив сьогодні, був найріднішим спогадом про «загиблу» дружину. Міражі долі переплели їхні шляхи в львівському парку, де гаманець повернув синові батька, а чоловіку загублену любов. Лиш вітер у каштанах знає, чи це було маренням, чи подарунком української долі.
