Нічия вина, або Як зійшлися зірки
Юрко притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері плавно зачинилися, заглушивши музику та гукання п’яних гостей. Удалині мерехтіли нерівні вогні міста, а до них тягнулася звивиста нитка ліхтарів.
— Ти блідий… Може, таки візьмемо таксі? — заклопотано запитала Оксана.
— Не треба, доїдемо самі. Просто спекотно було там, у залі. Зараз провітримось і рушаймо. — Юрко обійняв дружину.
— Але ж ти випив… — не здавалася Оксана.
— Та півкружки вина ще з початку вечора — давно вивітрилося. До того ж, ночі машин мало. Не хвилюйся, — заспокоїв її Юрко.
— Мама дзвонила. Васько без нас не лягає, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилася.
— Тоді поїхали? Півгодини — і ми вдома. — Юрко дістав із кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка.
На дальньому кінці парковки їхня «Таврія» відгукнулася сигналом і блиманула фарами.
Юрко вивів машину з території модного заміського ресторану й упевнено подався у бік міста. На пасажирському сидінні Оксана витягла стомлені ноги, відкинула голову — нарешті можна не турбуватися про зачіску.
— У Валерка гарне весілля вийшло, правда? Але наше було краще, — сказав Юрко, поглядаючи у дзеркало на вогні ресторану.
— Чесно кажучи, я своє ледь пам’ятаю, — відповіла Оксана, заплющивши очі.
— Я теж, — посміхнувся Юрко.
— Свого весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно й здається найкращим, — промовила Оксана.
— Логічно, — усміхнувся Юрко.
— Думаю, мамі варто залишитись у нас на ніч. Поки доїдемо, поки ти везеш її додому… — Оксана позіхнула.
— Звісно, нехай ночує. Я теж ледве очі розплющую.
— Я ж казала, що треба таксі. Ти ніколи мене не слухаєш, — ледве чутно сказала Оксана.
— Пізно, ми вже їдемо. Не хочу завтра знову сюди повертатися за машиною.
Оксана не відповіла. Вона сиділа із заплющеними очима, мріяючи, швидше дістатися додому, перевдягнутися, зняти тісні туфлі, котрі вже до крови подерли ноги, взути м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то побачила б, як Юрко вчепився в кермо, напружено вдивляючись у темну дорогу. Його бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Але Оксана цього не бачила.
Юрко не зізнався їй, але вже шкодував, що сів за кермо. Він відчував, як серце стискалося від болю, проштовхуючи кров по судинах. З кожним ударом біль посилювався, дихати ставало все важче. Зупинитися? Ні, треба швидше добратися додому й лягти…
Дорогу облямовувала стіна темних дерев, а місто ніяк не наближалося, навпаки — ніби тікало. Юрко додав газу, але в цю мить біль розірвав йому груди, в очах потемніло. Удар оглушив околицю сплячого міста, але Юрко цього вже не почув.
Водій фури вискочив із кабіни й кинувся до зім’ятої машини. Одразу зрозумів — водій мертвий. Поряд сиділа жінка. Він спробував відчинити двері — заклинено. Просунув руку крізь розбите вікно, намагаючись нащупати пульс. Напрасна спроба — пальці тряслися.
Він викликав «швидку» і став чекати.
Його виправдали. У крові загиблого виявили алкоголь, а розтин показав, що він помер від масивного інфаркту ще до зіткнення, відправивши машину на зустрічну смугу…
Водій фури прийшов у лікарню дізнатися про ту жінку. Їй зробили дві операції, але потрібна ще одна — замінити зруйнований кульшовий сустав штучним. Інакше вона залишиться інвалідом. Але на операцію потрібні гроші.
***
— Олежу, нарешті ти прийшов. Я знайшла чудову квартиру! Усе, як мріяли: п’ятий поверх, вантажний ліфт, будинок у центрі, гарна планування. Потрібен, звісно, ремонт, але я збила ціну. Завтра поїдемо дивитися. Скільки в нас на рахунку? Якщо ти не знімав, має вистачити, — радісно тараторила Марічка, поки Олег роздягався й мив руки.
Вона стояла на його шляху, намагаючись зустріти погляд.
— Почекай, Марічко, — Олег відсунув її й вийшОлег сів за стіл, важко зітхнув і сказав: “Грошей немає — я віддав їх на операцію тій жінці.”
