**Робота над помилками**
«Швидка» пекла асфальт із сиреною та мигалкою. Автомобілі притискалися до узбіччя, звільняючи дорогу.
— Тату, ти мій, пробач… Лиш живи, не вмирай… — шепотіла дівчина, схилившись над ношами.
Він не чув. Перед очима йому стояла інша — з теплим, м’яким світлом в очах. Вона посміхалася, і цей світ тягнув його до себе. Він не міг і не хотів опиратися. Летіти до світла, злитися з ним… Так легко, бо тіла вже немає.
Але щось тримало, тягло назад. Він силкувався прошепотіти: «Відпусти», — та не зміг. Раптом — удар у груди, і він відлетів. Обличчя зникло, світ погас, а тіло налилося свинцем. Камінь же не болить?
З темряви поверталися звуки: чийсь плач, хтось кликав його й мічав за руку. Він знову хотів попросити відпустити, покликати зниклу Марічку, але в цю мить провалився туди, де немає нічого. Навіть темряви.
***
За день до цього
— Тату, можна я поїду з Олею та Даринкою на море? У Даринчиних родичів свій будинок. Гроші потрібні тільки на дорогу, ну й трохи з собою. — Голос дочки був умовляючим.
Тарас завжди знав, коли вона бреше. Іногда вдавав, що вірить, але не сьогодні. Він поклав газету й уважно подивився на Софійку. Так і є — брехня! Вуха палають, поглід бігає, пальці нервово крутять поділ спідниці.
— Надовго? — спитав спокійно.
— На два тижні, — оживилася Софійка. — Море, повітря. Набридло у цьому млині сидіти.
— З Олею та Даринкою, кажеш? — перепитав Тарас.
Дочка здогадалася, що батько її розкусив.
— Ти не вмієш брехати. Вчора говорив із Даринчиним татом. Вони втрьох їдуть у Карпати.
Вуха Софійки горіли, як після гарячої перціни. Вона підняла голову й викликаюче подивилася на батька.
— Я знала, що не відпустиш мене з Петром, тому й збрехала. У нього справді тітка живеться біля моря.
— Так і є. Не відпущу, — рівно відповів Тарас. — Кохання, це все зрозуміло. Але чи достатньо цього, щоб їхати на море з хлопцем наодинці?
— Я люблю його, — з відчаєм проговорила Софійка.
— А він тебе? Кохання й бажання — різні речі. Я знаю, що значить, коли хлопець запроси— Я його люблю, а якщо він мене не кохає, то хай буде моя помилка, — сказала Софійка, але в її голосі вже не було впевненості, лише сумнів, що змусив батька посміхнутися.
